Читати книгу - "Володимир"

Князь сів на своєму столі під знаменами, мужі стали попід стінами, дворяни ходили й оправляли свічі.

Василіки зайшли до палати з острахом — у Константинополі вони наслухались багато жахів про незнану Руську землю, але, побачивши невелике зборище людей, князя, що сидів у простому темному платні на помості, посміливішали, попрямували один за одним до помосту, там стали в ряд, низько вклонились.

— Від імператорів Василя й Костянтина василіки, — через толковинів почали вони, — прибули, щоб засвідчити любов і дружбу межи нами… Як себе почуває князь Володимир і його родина?

— Спасибі імператорам Василеві й Костянтину за любов і дружбу, — відповів Володимир, — скажіть їм, що я й моя родина почуваємо себе добре. Як же їхалось вам, василіки, в далекій дорозі?

— Дякуємо, княже, їхали ми швидко, й у твоїх землях приймали нас гостинно, але холодно нині на Русі, мерзли вельми…

Мерзли вони, правда, не тільки в дорозі — сюди, в Золоту палату, з’явились у холодних одягах — темних шовкових рясах, хламидах, сандаліях, через що аж посиніли, тремтіли.

— Що поробиш? — Князь подивився на замерзлі вікна. — Зима на Русі сувора, зла… У Константинополі, либонь, і зараз тепло?

— Так, княже, тепло, дуже тепло, гаряче…

Слуги, що прибули з василіками, внесли тим часом дари від імператорів, поклали на лави добру зброю, оксамити, узороччя.

Князь Володимир подякував за дари, проте розумів, що не тільки це привело в зимову пору до Києва слів ромейських.

Вони й самі почали:

— Імператори веліли сказати, що, утверждаючи ряди давні, бажають любові й дружби з Руссю.

— Ми такожде хочемо токмо миру й дружби з Візантією.

— Але в старих рядах, княже Володимире, сказано, що якщо в землі Корсунській або в інших городах над Понтом Евксинським вчиниться брань і руський князь попросить у нас воїв, то імператори дадуть йому, скільки треба, і нехай воює…[123]

— Я читав ряди князів наших, Русь ніколи не просила помочі в імператорів ромеїв.

— Зате імператор Василь просить нині такої помочі в руського князя.

— Імператор Василь просить мене дати воїв?

— Так, княже, імператор Василь просить тебе дати йому в поміч шість тисяч воїв.

— Для чого?

Василіки розповіли, що в імперії неспокійно, бо в Малій Азії підняли повстання й оголосили себе імператорами небіж покійного імператора Никифора Вард і полководець Склір.

— Ці самозванці-імператори спираються на вірмен і арабів, вони ведуть на Константинополь тисячі грузин, коли ж перейдуть Гелеспонт — Візантії буде важко, страшна загроза повисне й над Руссю.

— Я вислухав вас, василіки, але не можу дати зараз відповіді, мушу радитись з дружиною своєю, — сказав Володимир.

Чи повірив на цей раз князь Володимир василікам ромеїв? Ні, він не вірив їм, не міг вірити.

Володимир розумів, що над Візантією нависла смертельна загроза — поразка імператора Василя в Малій Азії була б загибеллю для нього, поруч з Константинополем лежить Болгарія — досить іскри в Малій Азії, і вона також встане, збере останні свої сили, піде проти Візантії.

Немає згоди в імператора Василя й з німецькими імператорами; якби він хоч трохи надіявся на Оттона, то не послав би своїх василіків до Києва; Німецька імперія притаїлась і жде, досить імператору Василеві програти битву в Малій Азії, Оттон піде на Константинополь, разом з ним рушать і роздеруть на шмаття Візантію Угорщина, Чехія, Польща.

Коли б князь Володимир знав, що Болгарія вже підводиться, збирає свої сили, починає з Візантією останню битву, коли б він знав, що Німеччина після поразок у битвах із слов’янськими племенами над Варязьким морем і жорстоких боїв у Південній Італії обливається й стікає кров’ю, коли б він зрозумів, що Польща, Чехія, Угорщина тільки й мріють скинути ярмо Німецької імперії, він, маючи велику дружину й поміч усіх земель Русі, сміливо пішов би до берегів Дунаю, помстився б за батька й кров множества руських людей, зробив би останній і рішучий удар по Візантії.

Пізніше досить було йому кинути клич у землі, щоб руські люди йшли проти Візантії, і вони стали під його знамена, рушили на ромеїв, били їх і розбили.

Слухаючи василіків імператора Василя, князь Володимир стояв перед таємничим, невідомим світом, у якому народжувались і зникали племена, землі, імперії, він однаково ненавидів Східну Римську імперію і нову Німецьку імперію, перед ним були ворожі Схід, Полудень, Захід, у цьому тривожному, разбурханому морі він думав і дбав про Русь.

Через це князь Володимир вирішив утвердити мир і дружбу між Візантією й Руссю, але помочі давати їй не хотів.

Василіки пішли. Бояри й воєводи, що були в Золотій палаті, прикипівши до вікон, довго дивились, як вони виходять з терема, крокують двором, зникають у воротях.

— Туго зараз імператорам, аще доводиться серед зими посилати василіків у Русь, — хижо засміявся Воротислав — верткий, темнуватий, схожий на хозарина боярин, що замолоду гостював, не раз бував у Візантії. — Як журавлі, витягають ноги з снігу, захрясли. Біда — зима! Ха-ха-ха!!!

Князь Володимир посміхнувся — суворий сміх у боярина, але справедливий, — ромеї захрясли, і не тільки в Києві, у себе, на батьківщині.

У палаті потеплішало — надихали люди, сонце вже встало з-за Дніпра, надворі мороз, а проміння любаве, гріє.

— Так що ж скажемо василікам, дружино моя? — запитав князь.

Перший вийшов наперед і став перед князем той же Воротислав.

— У кожному ділі користь треба мати, — сказав він. — Імператори думають про своє, руські люди такожде дбають про себе… Ми, княже, дуже вже багато пролили крові на бранях з ромеями, багато ратоборствували, а нічого мечем не добились.

Воєвода Вовчий Хвіст підтримав Воротислава:

— І не можемо, не можемо, княже, іти на брань нині…

Золота палата шуміла, потоки рожевуватого проміння бились у стіни, грали на знаменах, доспіхах княжих.

— То не дамо помочі імператорам? — промовив князь.

— Чому ж? — став суворим Воротислав. — Я цього не говорю, княже. Я говорю про мир з імператорами, а не про брань.

— Не розумію, мужі мої, — здивувався Володимир. — Що ж єсть мир, а що брань?

І тоді вже кілька бояр і воєвод, перебиваючи один одного зачали:

— На брань ходили князі Олег, Ігор, Святослав — і загинуло множество людей, пролилася кров, все бездоб, всує, марно…

— Мудра була княгиня Ольга — не з дружиною