Читати книгу - "Володимир"

Князя Володимира болісно вразили ці слова, — так, його баба Ольга, він достеменно знав це, бувши в Константинополі, хотіла й домагалась, аби імператор дав у жони отцю його Святославу порфірородну дочку, але, дяка богам, цього не сталось — він народився не від царівни, а від рабині Малуші.

Володимир відповів боярам сердито, зло:

— Княгиня Ольга, най прощена буде, не досягнула нічого з куплею-продажем, не стала родичкою імператорів.

— Так то ж худо, худо, княже… — почулись голоси.

— А чому? Говоріть, мужі!

І бояри, воєводи, мужі говорили:

— Княгиня Ольга не домовилась про куплю й продаж, але ми торгуємо й будемо торгувати, без того не можемо жити.

— Вона не домовилась про віру, а подивись, княже, і в городі Києві, і скрізь по Русі повно християн…

— Наші боги вже не допомагають нам, княже, не можемо жити по старому закону й покону, хто захистить нас і тебе?

— Життя многотрудне стало, княже, маємо землі, а йдуть вони супроти нас, маємо достатки, а кругом татьба.

— Не токмо ми, а й ниці люди обертаються до Христа — якщо не на землі, то на небі буде ліпше… Христос утверждає багатого й бідното, перед ним усі рівні, а по смерті дасть рай.

— Бачив я ікону грецьку, — гірко посміхнувся Володимир, — добро тим, що сидять одесну Бога, горе тим, що в геєні вогняній.

— Суди справедливо, княже…

Це була, власне, не перша така розмова з боярами й воєводами — князь Володимир сам бачив, знав, що старі закони й покони вмирають, на требищах перед старими богами згасають вогні, не кладуться жертви, на Горі, в городі Києві і скрізь на Русі люди шукають нової віри — багатий, щоб ствердити свої права, бідний, щоб вірити в будь-що, хоч і в рай.

А хіба сам він не думав про це, коли ходив у далекі походи, спав просто неба, дивився на землю й таємниче небо, думав про себе і множество людей?!

До нього й приводили благовісники, проповідники, вчителі інших вір: священики Папи Римського, мулли чорних булгар, що вірили в Магомета, на руїнах Саркела князь Володимир довго розмовляв з ребі Ійохонаном Бен-Закаєм[124], що всіляко хвалив і називав єдино справедливою свою віру.

Але князь Володимир неподільно пов’язував у своїй уяві віру з життям: нелюбі були йому благовісники Папи Римського, що говорили про неминучу перемогу католиків у всьому світі, гидкі ропати[125] булгарські з обмиванням тілес, де падали ниць перед невідомим богом, крихка віра в хозар, що блукають по всьому світу.

«Христос освячує державу, князя і бояр, ницих, всіх благословляє, обіцяє рай праведникам, пекло злим», — ні, немарно віра ця гряде в світі, владно вступає й на Русь.

— Я й дружина моя, — каже князь Володимир, — думали над тим, про що просять нас імператори ромеїв, і дамо їм допомогу — шість тисяч воїв.

Воєводи Гори задоволені, це вони обіцяли князеві зібрати, спорядити, дати коней і зброю воям.

— Але, — продовжує князь, — даючи допомогу Візантії, хочемо говорити й про нужди наші та ще про те, аби між нами й імперією були мир, любов, дружба, дондеже світить сонце.

Василіки, схвильовані й підбадьорені таким початком розмови, слухають толковинів, що переказують слова князя.

— Ми утверждаємо й вимагаємо, щоб імператори твердо й несхитно блюли ряди колишні.

— Імператори утверждають, — одноголосно сказали василіки.

— За поміч нашу, яку даємо нині, Візантія мусить дати дань: по десять гривень на кожного воїна, а тисячу гривень городу Києву.

— Імператори згодні дати дань на воїв і городу Києву.

— Мій отець князь Святослав, — вів далі князь Володимир, — уклав у Доростолі з імператором Цимісхієм ряд, за яким і руські, і ромейські вої повинні були залишити Болгарію. Князь Святослав пішов звідти, чому ж акрити ваші нині стоять на Дунаї?

— Візантія затрималась у Болгарії, бо там повстання, земля воює з землею…

— Не будемо заважати чужим землям, дбаймо про своє.

— Візантія піде з Болгарії, — урочисто сказали василіки.

Князь Володимир у цей час порадився про щось з боярами й купцями, що дуже уважно слухали толковинів.

— І про куплю нашу будемо говорити, — продовжив тоді князь Володимир, — наші купці мусять ходити до города Константинополя, як ваші ходять до Києва і всіх городів Русі… Ви ж їх не пускаєте до города, замикаєте у Мами[126], водите до города по півста й не більше, ставите на їхні товари свої ціни, а нам продаєте, що хочете і по своїй ціні. Чому? Ні, пишіть: руські купці у Візантії, як і грецькі на Русі, їздять дозвільно, мита не платять, ставлять ціни свої, купують, що хотять, і в усьому поміч, приязненство, місячне[127] мають.

Писці рипіли гусячими перами, василіки мовчки стверджували свою згоду.

— Ще хочу, — закінчив князь Володимир, — аби Візантія говорила з Руссю як рівна з рівними, а імператори її з руськими князями такожде… Ми за такі мир, любов, дружбу…

Розділ третій

1

Князь Володимир держав своє слово — збирав воїв, готував їм коней, обоз, припас і зброю.

Сльозами обливався Київ. Не хотілось, дуже не хотілось людям, які вже так багато пролили власної крові, знову іти на брань, та ще й у чужу землю, прислужуватись імператорам ромеїв. Але що знали ці люди? Усе вершить Гора, вони ж бажають миру, дбають про дітей і онуків. Князь Володимир велить воям іти в далекий Константинополь, і вони підуть, щоб принести честь і славу.

У ці дні ніби збісився купець-гречин Феодор. Сам він — старий, немощний — ледь плентав ногами, проте ходив і ходив до князя, бував у теремах воєвод і бояр і приходив туди не з порожніми руками…

Особливо ж наполягав син купця Іоанн — цей ходив, кормив, напував тисяцьких та сотенних, була потреба — ставив меди й ол простим воям.

У Києві навіть говорили, що не Візантія споряджає в дорогу руських воїв, а купець Феодор. Це була правда — він нічого не шкодував для руського воїнства, а чи своє витрачав, чи імператорське — хто міг знати?!

Довго думав князь над тим, кого поставити воєводою війська, кому вести тисячі? Воєводи й бояри Гори називали кількох тисяцьких — Слуду, Дарія, Нежила, що, на їх думку, сміливо й достойно повели б руське військо у Візантію.

Володимир уважно їх слухав, велів швидше готувати в похід дружину,