Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

– Давно я лежу? – запитав Іван, вирішивши не виказувати своє здивування розповіді Нечая, котра співпала з його мареннями про чорну рівнину і браму.

– Три тижні.

– Напевне, й новин багато нових?

– Стачає, – Нечай спохмурнів і відвів погляд.

– Невтішні новини?

Нечай махнув рукою.

– Не те щоб невтішні, але… Зав'язли ми тут, Іване. Давно могли Збараж взяти і далі піти, та немає нам військового щастя. Немов заговорений Ярема! – Нечай спересерця гепнув своїм важким кулаком об лаву, та так, що на полиці в нього над головою забряжчав череп'яний посуд. – Утрати великі. І хоч зовсім мало ще до успіху залишилося, чує моє серце: не дадуть нам ляха додушити. Хан незадоволений, з дня на день може щось утнути, король п'ятдесят тисяч посполитого рушення зібрав.

– Стривай, – Іван зробив спробу піднятися на ліктях, але одразу ж осів від пекучого болю на подушку. – Розповідай все по порядку.

– Що ж, час доки маю, – розвів руками Нечай, запалив люльку і почав оповідати.

Штурм гуляй-городів, призначений на дев'ятнадцяте липня, був зупинений зливою, важкі штурмові вежі зав'язли в болоті, і полки змушені були відійти від них до свого табору. Тієї ж ночі Ярема Вишневецький особисто очолив експедицію, яка, підійшовши таємно, напала на небагаточисельну варту біля гуляй-городів, перерізала її і спалила вежі. Кілька день потому бойові дії майже не велися, і лише після того, як Іслам-Ґерай заявив Хмельницькому, що розцінює заплачену його людьми плату за здобич, обіцяну гетьманом, надто високою, а тому готовий знятися і піти до Криму, як завжди дорогою взявши з України ясир і здобич, гетьман наказав готуватися до рішучого штурму. Він сам вийшов перед військом і повним жалю голосом мовив:

– Гей, козаки-молодці! Знайте і не кажіть, що не чули: хан сказав мені, що коли ми йому скоро ляхів у ясир не оддамо, за них самі у Крим у неволю підемо! Так і знайте, і нехай ті слова примусять вас згадати, хто ви – чи вільне козацьке лицарство, чи хлопи й люди, гідні стати бусурманськими невільниками!

Великий сором тоді вчули козаки після таких слів свого гетьмана, стояли, потупивши очі, і боялися кожен подивитися в обличчя своїм соратникам. А наступного дня все військо пішло на штурм стін Збаража. Страшна колотнеча вчинилася тоді і дуже багато козацького люду, як і лядського племені, полягло трупом. У кількох місцях прорвали козаки оборону і зайняли стіни, розвернувши гармати на них всередину ворожого табору, і почали палити з них ляхам на згубу. Дільницю західного валу в десять сажнів козаки повалили за допомогою підкопу і вже готові були кинутися в пролом, знищуючи все живе на своєму шляху. Але відвернулося військове щастя від них і тієї днини – жовніри на стінах і в проломі билися, немов леви, і змогли протриматися до ночі, а коли ніч зробила неможливим подальше просування штурмових колон і знесилені козацькі полки відступили від стін, їм залишилося лише скрипіти зубами і слухати, як працюють польські землекопи, поновлюючи зруйновані укріплення. Ранком руки старшини козацького війська опустилися – полишивши зруйновані укріплення, ляхи побудували нові і були ще менш досяжні, аніж раніше. І хоч периметр ворожого табору, як і кількість захисників Збаража, зменшились замалим не у десять разів у порівнянні з початковим становищем речей, місто стояло. У Хмельницького увірвався терпець.

– Згною! – сичав він у нападі нестримної люті. – Один одного будете жерти немов павуки!

З того дня приступів більше не було. Козаки застосували інший, воістину геніальний план – допрацювавши і підвищивши полишені ворогом укріплення, вони отримали вал, який йшов круг всього міста і був вищий за його стіни. Тепер вони могли методично обстрілювати увесь простір всередині польського стану, що й не гаючись зробили – кількість жертв щоденного обстрілу Збаража зросла настільки, що серед поляків почалися бунти. Насамперед польська челядь почала слізно благати своїх рейментарів випустити їх з фортеці. Вони були готові віддатися добровільно в татарський полон, аби не вмерти з голоду або впасти під всюдисущими козацькими кулями. Лянцкоронський і Вишневецький не стали втримувати людей, котрі були у відчаї. Їх одразу ж випустили за межі укріплень. Але сумною була доля тих, хто зламався, не витримавши мук, принесених облогою міста – Іслам-Ґерай з мовчазної згоди Хмельницького наказав їх всіх до одного повісити, промовивши лише:

– Смерть навіть такої кількості підлих гяурів не є достатньою для помсти за життя кожного з моїх хоробрих батирів. Але я згоден на таку несправедливість.

І страшним кільцем оточили конаюче від голоду та хвороб місто тисячі шибениць, додаючи відчаю тим, хто ще залишився і витримував облогу. А його і без того вистачало – в місті поїли не лише коней і собак, а навіть мишей! Решта челяді просила Вишневецького випустити і їх. Вони були готові тепер, якщо і не піти в полон, то принаймні прийняти швидку смерть, набагато кращу в їхньому положенні, аніж повільна агонія від голоду і хвороб. Але цього разу Вишневецький відмовився відпустити приречених хлопів, попри можливість позбутися лишніх ротів, він навіть зжалівся настільки, що наказав годувати челядь з залишків військових припасів. Скорим було падіння Збаража, але знову невдача – вранці до ставки Хмельницького прискакав на змиленому коні посланець від таємних друзів з Варшави і приніс звістку, що в Любліні об'явився якийсь пан на прізвище Скшетуський. Цей пан, перевдягнувшись у селянський одяг, зумів пройти повз козацькі заслони і доставив королю листа з проханням про найскорішу допомогу, тож тепер Ян Казимир прямує до Збаража з великим військом, сповнений рішучості звільнити від козаків підступи до міста і зняти облогу.

– Такі ось новини, Богуне, – зітхнувши, закінчив своє оповідання Нечай.

– Жаль, – Іван відчув неймовірну слабкість і затулив очі. Рана ще не зовсім загоїлась, і він почував себе надто слабким для довгих бесід. – Вибач, пане Даниле, щось я зовсім розкис…

Нечай одразу ж підвівся і почав прощатися:

– Е ні, то ти вибачай, засидівся я! Ну, відпочивай Іване, набирайся сил, вони нам ще знадобляться. Чує моє серце – довга в нас з ляхами буде війна, і не в цьому році нам її закінчити.

– Хмельницький, напевне, був лихий на мене за той необачний штурм? – раптом пригадав Богун розмову з гетьманом перед роковим штурмом.

– Хмельницький лихий? – здивувався Нечай. – Та він розцілувати тебе був ладен! Мало не кожного дня