Читати книгу - "Людолови. Том 2"

— Он як! — пересмикнуло Сагайдачного. — А хто ж тепер твій батько?

— О, батько добрий, не з тих, кого батьком звуть, а він козакам чиста мачуха. Батько в нас Дмитро Барабаш, — з смаком викарбував Тимко, витримуючи важкий погляд Сагайдачного.

— Он як!.. А хто ж тоді за осавула?

— Ого! Такий, що кожній сволоті правду кине у вічі! Ясько Бородавка — он хто!

— Так я й думав! Хороша пара! Отак весь Базавлук незабаром перетвориться на шинок, — в’їдливо зареготав Сагайдачний.

— А що ж! Хай краще буде шинком, ніж невільницьким ринком.

Колишній гетьман зблід від люті.

— Годі! — гримнув він. — Розчавити цю гадину! Закопати живцем! Кире Єлисею, я сплачу його вартість, кому доведеться.

Кир Єлисей задоволено примружився. Не дурно почав він допит у присутності Сагайдачного. Отрута почала діяти.

«А що ж ти собі думав, друже? Зітри главу змієві, поки він не вжалить тебе у п'яти», ніби говорив його погляд. І, знаком спинивши колишнього гетьмана, Плетенецький перейшов до допиту білявих посполитих.

Вони відповідали мляво, з понурою байдужістю людей, що втратили надію на порятунок. Кир Єлисей перевів розмову на їх дітей та жінок, і цей спогад підломив їх сили. Один мовчав, але тремтів дрібним дрожем, зблідлий, розгублений. Він відповідав не до речі, плутався, суперечив сам собі, а другий раптом впав до ніг архімандритові і заридав надсадно і важко:

— Змилосердься, пожалій, отче архімандрите! Діточки в мене маленькі, жінка вагітна. Ой, чого ж я накоїв!.. Послухав дурнів, не второпав… Змилосердься!

Тіло його, списане канчуками і вкрите кривавими шрамами, звивалося від ридань і з тваринним жахом тяглося до архімандрита. Кир Єлисей всміхнувся зловтішно і зиркнув на Тимка.

— Бачиш, як каються чесні хлопи? Адже ж я міг його скарати на горло, не допитавши. Хто б тоді був винний в його загибелі? Я чи ти, що штовхнув його у могилу своїми підбурюваннями? Ось чому відмовляюся я від тебе, рабе лукавий, як відмовиться від тебе й отець наш небесний в день останнього суду, бо суд його праведний є, і підеш ти у вогонь вічний, уготований дияволові і янголам його, де плоть не вмирає і полум'я не згаса.

Голос його бринів лютою міддю, очі кидали блискавки. Біла випещена рука стискала розп'яття, чітко вирізьблюючись на чорній рясі.

— Візьміть його, зав'яжіть йому рот і відішліть до Києва до оселі Печерської, да створиться над ним суд господній і людський!

Коли Тимка вивели, Плетенецький не глянув на посполитих і наказав спокійно і байдуже:

— А цим трьом дайте по двісті батогів, а коли видужають, — відправте копати руду.

І коли двері замкнулися і замовк за ними брязкіт кайданів, архімандрит схрестив руки на грудях і насмішкувато спитав Сагайдачного:

— Ну, що тепер скажеш, гетьмане?

— Скарати на горло! На палю! Киями до смерті! — просичав той, захлинаючись.

— Ет, друже!.. Коли б карати на горло кожного бунтівника, не залишилося б у нас жодного хлопа. Тепер вони порозумнішають. А ось чи ти порозумнішав — це ще невідомо. Сагайдачний, як опечений, забігав по кімнаті.

— Та зрозумій ти нарешті, кире Єлисею!.. Сили в мене, сили нема загнуздати цих хамів! Ти чув, що ця наволоч насмілилася тут виригнути? Хіба це не покажчик їх перемоги і сили?

Плетенецький опустив повіки, ховаючи всмішку: нарешті Сагайдачний заговорив як слід.

— Сідай, друже. Послухай свого сповідача, бо мова мовиться про твоє і про моє грішне життя. Якщо ми так сидітимемо, склавши руки, то обоє незабаром загинемо. Їдь сьогодні ж до Києва, до нашої оселі, спочинь трохи, поплач за своєю булавою та добре роз'ятри рану від своєї образи, щоб пекла вона тебе червоним залізом, спокою тобі не давала. А потім ставай до роботи. Думай. Кожного треба чимсь привабити: обіцяй селянинові, що не буде панщини і толок. Обіцяй ремісникові знищити старостинські побори, обіцяй йому дешевий матеріал і хорошу роботу. Обіцяй крамареві великий прибуток і скасування податків і митниць. Обіцяй козакам сорок тисяч реєстру. Старшині — нобілітацію, а всім укупі — славу, владу, щастя і перемогу. Потім поміркуй, скільки треба тобі пороху, мушкетів, шабель, списів та іншого бойового припасу. І про харчі не забудь. А головне, умовся з патриціями: треба їм піти на деякі поступки, щоб погасити ворожнечу поміж міщан, треба кинути дещо і цехам, щоб вони повірили нашим гаслам. Піди до війта, до Созона Балики, до Балабух і до Ходкевичів. Тільки дивись, будь мудрий, аки змій, щоб не прокинувся завчасно наш ворог магнат. Треба і його добре приспати удаваною покорою. І взагалі треба у кожного відшукати його ахіллесову п'яту і довести, що це йому корисно. Адже ж улаштував ти це кляте братство, хай воно провалиться з своїми шинками та протестаціями… Навіть мене, старого, мало не підчепив на гачок… Та й кобзарів не забудь. Кожен твій наказ, кожну потрібну чутку рознесуть вони тобі з кінця в кінець. А потім сідай та пиши про унію. Бо ж голова в тебе — кладезь премудрості. Ні, ні, не думай відмовлятися, — простяг він руку, помітивши рух Сагайдачного. — Коли ми відбили позаторік наші маєтки у Рутського, потрапив до мене біскупський архів. Там і таємні папські булли, і листування з Ватіканом отців-єзуїтів. Дорого дали б уніати, щоб видерти у мене ці папери, коли б знали, де вони. Я дам їх тобі прочитати. А в тебе є хист, є гостре слово. А слово іноді ранить не гірше від отруєної стріли. Ось і пиши, а ми друкуватимемо. Тільки пам'ятай, що я не дурно тобі допомагаю. Все на світі має свою ціну. Як ти цінуєш свою булаву? Кажи просто, — жартівливо труснув він Сагайдачного.

Сагайдачний трохи зніяковів.

— Не розумію, кире Єлисею, — щиро признався він.

— Що ж тут розуміти! Послуга за послугу! Я тобі — булаву, а ти мені що?

І в цих словах відчулася така певність у перемозі, що Сагайдачний мимоволі всміхнувся.

— Ну, зрозуміла річ. Тільки не заправляй зайвого, отче, бо я тепер — людина бідна, бурлака, вигнанець.

Плетенецький задоволено ляснув його по плечу:

— Оце правда! Ух, і лютував я на тебе за твоє баб'яче скиглення! Дивись, будь козаком, а не ганчіркою. А мені багато чого треба: не менш як з півдесятеро архієреїв.

— Чого?! — здивовано перепитав Сагайдачний.

— Ну, владик, якщо це зрозуміліше. Бо що ж це у нас за церква, прости господи, коли не залишилося жодного архіпастиря?! Митрополит,