Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."

З часом відносини між нами знову покращали, і при першому побаченні полковник сказав мені:

— Знаєте, друже Омельку, за крадіж вояком навіть барахла у воєнний час карають розстрілом, але коли вояк краде зброю, то видно, що вона йому дуже потрібна. Нехай уже воно так і присохне.

Пригадую й таку подію. На вулицях Холма німці за допомогою [наших] землячків арештували двох підпільників, яких з Рівненщини перекинено на Холмщину. У них знайдено нелегальну літературу. І в цій справі допоміг полковник Дяченко. На його свідчення, що цих людей він знає, і на його поруку їх звільнено.

В околицях м. Дивина на Ковельщині фронт затримався на річці Прип'яті. Зв'язком донесли, що там прийшов поранений із-за фронту й потребує негайної допомоги. Був це провідник округи "Малий" (Окружний провідник Юнацтва ОУН Сарненщини. -Ред.). Ним зайнявся полковник Дяченко, влаштував його в німецькому шпиталі, де йому оперували ногу (вийняли кулю), і він з часом прийшов до здоров'я та зв'язком відійшов у терен Сарненщини в 1944 році.

Винятково прислужився підпіллю полковник Дяченко, коли уможливив вишколити підпільні кадри радистів. Це було його велике ризико, бо він знав, що ці люди ніколи німцям служити не будуть, одначе дав згоду й усю відповідальність взяв на себе. Одинадцять осіб успішно закінчили цей вишкіл і одного дня вернулись у підпілля продовжувати протинімецьку боротьбу. У зв'язну з цим полковник Дяченко мав великі неприємності, мало не наклав головою. Але війна добігала кінця, штаб полковника Дяченка було розв'язано і наш зв'язок перервався.

У березні 1945 р. німецький уряд визнав Український національний комітет у Німеччині єдиним представником українського народу й дав згоду на створення Української національної армії (УНА). Комітет цей очолив ген. П. Шандрук. Після проголошення Деклярації у цій справі розпочалося формування Протипанцерної бригади "Вільна Україна", командиром якої генерал [Павло] Шандрук назначив полковника Дяченка. Цю військову частину заприсяжено генералом Шандруком як 2-гу дивізію УНА, сформовано [її] в Німеку під Берліном і з часом перенесено в Чехословаччину до м. Ґляц.

У протипанцерній бригаді, як згадує полковник Дяченко, "вирізнялась у другому курені 4-та сотня УПА, бо кадрами її були 32 упісти, які долучилися до бригади в р-ні Ґляца".

У квітні 1945 р. з доручення УГВР я був призначений зв'язковим до генерала Шандрука. На його наказ я два рази відвідав протипанцерну бригаду в м. Ґляцу. Це була моя чергова зустріч з полковником Дяченком. Вітав він мене радо. Я передав йому усний наказ від генерала Шандрука, щоб він старався зберегти бригаду й уникав боїв, враховуючи, що це військове з'єднання було лише у процесі формування. На це полковник Дяченко досить різко мені відповів своєю улюбленою поговіркою:

— Пес їм морду лизав! Добре їм радити і наказувати — дайте мені наказ на письмі. Я не сам, зі мною армія, і я в такій ситуації, що мене завтра можуть відіслати на любий відтинок фронту.

Мав я також зустріч з упівцями і їх командиром. У розмові з ними я пригадав їм про наше ставлення до німців і вказав, що їхнє перебування у бригаді слід розуміти припадковим і перехідним, одночасно уникати всяких фронтових дій.

Полковник Дяченко згадує у своїх споминах про бойові дії бригади, яку 15 квітня 1945 р. кинуто на фронт: "Тут уже почався клопіт із сотнею УПА (неофіційна назва. -Ред.), яка, замість [йти] на тили ворожі, продерлася на власні і над вечір другого дня знайшлася в 20 км від фронту. Командир сотні виправдовувався тим, що не може поборювати совєтські танки, "бо там можуть бути українці"! Припертий командиром бригади, признався, що має наказ "друга Омелька" за ніяку ціну не встрявати у бій". Це, одначе, повторилося вдруге. В боях 2 травня, як згадує полковник Дяченко, "всі сотні знайшлися на своїх місцях, бракувало тільки 4-ї [сотні] УПА, яка, як видно, виконуючи наказ свого провідника, дезертирувала".

Прийшов кінець війни. Втрата на війні двох дорослих синів з першого подружжя гнітила генерала. Та ласкава доля, що з'єднала його в буремних днях з п. Оленою, послала йому останню радість — малого Петруся.

З виїздом до США життя старого вояка замкнулося в вузькому колі родини, більше часу присвячував синові та дружині Олені. Займався плеканням квітів, зокрема любив троянди, та фотографією.

Почав писати спомини.

О-ко [Петренко Р.] Спомин про ген. — хор. Петра Дяченка //Вісті комбатанта (Торонто). - 1985. -Ч. 2. — С. 74–78.

Чорні запорожці під час Другої світової війни

Микола САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ, кобзар

…Одного дня до мене, як бандуриста, прийшли двоє, за своєю статурою — справжні запорожці! Один був Олександр Шаруда, другий — Іван Клименко. Вони ще гімназистами пішли до військових частин Петлюри і служили в Чорних запорожцях, якими командував славнозвісний полковник Дяченко. Шаруда та Клименко пробули на еміграції 23 роки. А коли вибухнула Друга світова війна, вони перейшли кордон, як казали, "на зелений пашпорт". Зразу опинилися в Києві, а трохи ігізніїше — в рідній Полтаві, де колись навчалися в гімназії (О. Шаруда навчався у Миргородській гімназії. — Ред.). Повернутися в рідне село, де жили їхні родичі, вони не наважились, бо в лісах крилися совітські партизани.

Шаруда і Клименко не сиділи в Полтаві згорнувши руки, а організували українську поліцію, яку очолив начальник Петро Чуй, що прибув з Галичини. Шаруда став начальником політичного відділу, а Клименко — кримінального. Обидва не любили німців, як і совітів. Вони приходили до мене щодня послухати як бандуриста. Коли я виконував "Думу про Мазепу", ці два колишні чорношличники гірко плакали. Я з ними побратався навіки. Вони мені розповідали про життя емЬгрантів, про мельниківцш, бандерівцш та гетьманців, називаючи себе останніми. Дуже вихваляли гетьманича Данила Скоропадського. Дорікали бандерівцям за їхнє вбивство Сціборського та Сеника, за якими слізно плакали. Кілька разів я бачив у поліції, в кабінеті Шаруди, Степана Скрипника, майбутнього єпископа й патріарха УАПЦ Мстислава…

Сарма-Соколовський М. Моя причетність до ОУН. — Б. р.: Київ — Торонто: видання журналу "Самостійна Україна".

Слідами батьків (Уривок)

Василь ВЕРИГА, підхорунжий дивізії "Галичина", історик

Майже рівночасно з Дивізією на територію Словенії прибув також і волинський Український Легіон Самооборони (УЛС), зорганізований із українських повстанців на Волині. "Його завданням була боротьба із большевицькими партизанами та оборона українського населення перед нападами польських