Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."

З відступом фронту на захід відійшов і УЛС, продовжуючи боротьбу з большевизмом, тому німецьке командування сприяло їхньому виїзду до Австрії.

УЛС розташувався в селах Шпільфельд, Обершварц і Унтершварц коло Марібору. Під кінець Лютого почалися переговори з командуванням УЛС про прилучення його до Дивізії "Галичина". Але між УЛС і Дивізією була одна засаднича різниця: там тільки однострої були німецькі, але під кожним іншим оглядом це була українська військова одиниця, з українськими старшинами та українською командною мовою. Натомість у Дивізії "її штаб, як рівно ж і більшість командування по складових одиницях знаходилися в німецьких руках. Було там під сучасну пору чимало й рядових німців по різних відділах, і все це складалося на те, що хоч Дивізія і називалася українською, то українці там голосу великого не мали"[4]. Переговори про включення УЛС до Дивізії означали ліквідацію Легіону як окремої військової одиниці. З уваги на це були чималі труднощі психологічного порядку, які стояли на перешкоді такому об'єднанню.

Остаточно в першій половині квітня до Дивізії включили волинський Український Легіон Самооборони, який складався із чотирьох сотень силою до 600 осіб під командою полковника Петра Дяченка, колишнього старшини Армії УНР, а останньо контрактовим старшиною польської армії. Одначе німецьке командування Дивізії не приділило весь Легіон повністю до котрогось із полків, а розподілило чотами по полках Дивізії, незважаючи на те що в них команда була українська. Частина з них попала до 30-го полку, і їх зразу ж таки розподілили по сотнях.

До 5-ї сотні 30-го полку була приділена одна чота під командою чотового Ярослава Обиченка, що нараховувала тоді 43 вояки. Цю чоту послано майже негайно на розвіди поміж фронтові лінії у село Мільдорф[5].

Верига В. Слідами батьків. Нариси історії 30-го полку дивізії "Галичина"- 1-ї дивізії Української національної армії. -Львів: Братство колишніх вояків 1-ї УД УНА, 2002. — С. 186–187.

Протипанцерна бригада "Вільна Україна"

Петро ДЯЧЕНКО, Генерального штабу генерал-поручник

Протипанцерна бригада була однією з частин Української національної армії. її формування почато 22 лютого 1945 р. з наказу СС Фюрунґс-Гавптамту в порозумінні з генералом П. Шандруком.

Звідки взято її рядовий і підстаршинський склад? У Берліні в той час протипожежні відділи складалися на 85 % з українців, з-поміж яких і було доручено взяти 500 людей для формування куреня майбутньої бригади. До її формування викликано полковника генерального штабу Петра Дяченка, що в тому часі командував 3-м українським пішим полком. [Петро Дяченко] 21 лютого прибув до Берліна разом зі своїм ад'ютантом поручником [Володимиром] Гладичем. Серед пожежників виявилося доволі багато підстаршин із совєтської армії, натомість старшин майже не було.

22 лютого полковник Дяченко в товаристві німецького капітана приїхав до одного із протипожежних відділів. На площі вишикувалися понад 500 пожежників. У короткій промові полковник Дяченко з'ясував ціль свого приїзду і запропонував усім, що бажають битися в рядах Української національної армії проти червоних москалів, виступити… Як на команду виступили всі 500 людей. Аби не руйнувати відділу, дозволено взяти тільки 75 людей. Тими щасливцями були краяни полковника Дяченка, полтавці з Миргородщини. Майже те саме повторювалося й в інших відділах. Усі мали вже досить німців (німці вже всім далися взнаки. — Ред.), і всі хотіли служити у власній армії.

25 лютого 1945 р. відділ у 500 осіб з Берліна був перевезений до міста Німека, яких 40 кілометрів на захід від Берліна, на подальше формування і вишкіл. Тут і було сформовано 1-й курінь бригади у складі 3-х мисливських сотень, підстаршинської сотні, кулеметної, мінометної і господарчої чот. Сотня складалася з 5-ти мисливських роїв, в кожному рої — 21 особа. Командиром роя мав бути старшина або підстаршина зі старшинськими правами та двоє заступників. Таку організацію накинули німці на взір їхніх протипанцерних частин, і [була вона] подібна до організації парашутних відділів.

З першого-таки дня відчувався великий брак старшин, навіть на пости командирів сотень, не кажучи вже про обсаду роїв. На командира вишкільної сотні призначено поручника Гладича, на решту сотень — поліційні старшини, прекрасні муштровики, але не обізнані зі службою в полі. На чотах — вогневі підстаршини.

Майже з першого дня навчань відчувалася потреба про роблення з командирами сотень і з командирами вогневих чот їхніх програм. Ці відправи займали багато часу, але вже по пару днях старшини розуміли свого командира, а він їх…

Наприкінці лютого з Берліна стали прибувати дезертири з пожежних відділів, з яких взялися формувати 2-й курінь.

1-й курінь мав на озброєнні штурмові кріси, на жаль, для 2-го куреня не стало тої прекрасної зброї, і [його вояки] були озброєні звичайними крісами. Кулеметники мали два важкі кулемети, мінометники — два міномети.

28 [лютого] бригаду відвідав генерал Шандрук, який від нас прийняв присягу на вірність Україні. Після присяги курені продефілювали перед генералом, сотні рушили на вправи. Того теж дня на спеціальне запрошення приїхали бандуристи [Григорія] Китастого, які вечором дали концерт. Козакам бригади сподобався марш "Україна", і вже другого дня вишкільна сотня поручника Гладича співала, підкреслюючи слова:

Бий до останнього свого набою,

За Україну поляж головою!

Перед виїздом генерал Шандрук вказав на цілу низку недотягнень у вишколі, так наче за неповну неділю можна би було з колишніх поліцистів, а потім пожежників зробити військо…

Другого дня по присязі приїхав німецький генерал, якому під руки попалася вишкільна сотня Гладича, з якою він пробув майже до полудня. Від нього довідались, що чогось подібного він не бачив від 1941 року і що він, старий вояк, відпочив, спостерігаючи за муштрою сотні. От бачите: для свого — самі недотягнення, а чужий не має слів признання (не знаходить слів, щоб висловити своє захоплення. -Ред.).

З квітня 1945 р. бригаду завантажено в ешелони і підвезено ближче до фронту, до міста Ґляц (тепер м. Клодзко у Польщі. — Ред.). Під час переїзду до штабу бригади прикомандировано німців — капітана і двох підстарший, які зі свого приділу (купе. — Ред.) у вагоні не виходили і не втручались до жодних справ. Ще в Німеку до бригади почали прибувати старшини із Праги, яких надсилав генерал [Павло] Шандрук, — переважно старі емігранти, — від полковника Дацька — із совєтської