Читати книгу - "Зима у горах"

Ні, я не забув, до кого звертаюсь. Я знаю, що Ви, Дженні, разом зі мною читаєте й перегортаєте ці сторінки і, можливо, сердитеся на мене за те, що я вдався до спогадів про іншу жінку. Але ні. Це на Вас не схоже, правда ж? Я певен: ви не ревниві. Навіть якби я цікавив Вас настільки, щоб викликати у Вас ревнощі, Ви не стали б ревнувати мене до минулого, до того, чого вже немає. Ви все розумієте. Ви розумієте, що причина, чому я переглядаю колишню, до того ж у Вашій присутності, полягає в бажанні зробити ще одне, може, й останнє зусилля, щоб розібратись у всьому. Чому Марго значила для мене так багато? І чому все зруйнувалось? На мою думку все взаємопов’язано: спочатку напруженість наших стосунків, а потім розрив. Та все ж, як я Вам казав, офіційною, так би мовити, причиною того, що ми розійшлися, був Джеффрі. Я хотів одружитися з Марго, але вона цього не хотіла, бо знала, що я ніколи но віддам Джеффрі до притулку. Та й хіба тільки через це? Чи не тому я обрав Марго й дозволяв, щоб мене засмоктувала її таємнича сутність, так, чи не тому, що я не міг її приручити, не міг навернути на свій спосіб життя? Джеффрі був, якщо хочете, великим, красномовним і незаперечним доказом цього, але що більше я думаю про це зараз, то виразніше усвідомлюю: я не хотів, щоб вона змінилась. Ось чому її очі приваблювали мене з непереборною силою. У неї були такі дивовижні зелені очі, принаймні мені вони здавались зеленими. Зеленими крижинками. Я дивився в них безліч разів, вдивлявся в їхню глибину й намагався загубитися в них назавжди, але ніколи не міг прочитати того, що в тих очах ховалось. І саме це доводило мене до нестями. Я завжди дивився їй в очі, коли ми кохалися. На початку вони здебільшого були заплющені, але після того, як я трохи розпалював її, повільно пестячи, вона розкривала свої зелені очі і вже не відводила їх від мене, але зрозуміти, що таїлося в їхній глибині, було неможливо. І тоді я відчував, що ладен віддати все, геть усе на світі, аби проникнути в її суть, в найпотаємніші глибини її єства, туди, де перебуває лише вона одна, знайти серцевину, те, що й становить, власне, Марго, тільки Марго і більш нічого, знайти й запліднити своїм сім’ям. Отож і не дивно, що я давав їй неабияке задоволення. З нею я бував невтомний, мені весь час хотілось її, і вона ніколи не могла погасити мого бажання, хоч би як старалась.

Коли ми через Джеффрі розійшлися, я відчував справжній розпач. Навряд чи я себе обманював. Зрештою, від мене без ніякої анестезії було відірвано чималий шмат мого життя. Можливо, десь у глибині душі я бажав цього, але ж іноді ми з власного бажання йдемо на страждання й хресні муки. Марго була мені потрібна, та ще потрібнішим був Джеффрі. Потрібна хоч би тому, що, вибравши її, я в глибині душі не хотів ділити Джеффрі з жодною жінкою. Він був моїм братом, і моєю покарою, і моєю жертвою, і моєю підпорою — усім разом.                -

Бачу, що верзу якусь нісенітницю. Навіщо цей набір слів? Я й сам не знаю, Дженні, до пуття не знаю. Ллє спробую зрозуміти все, наскільки зможу. І спасибі Вам, моя кохана, за те, що Ви мене слухаєте і допомагаєте полегшити душу. Бог його відає, я, можливо, й не надішлю Вам цього листа. Ваші чудові очі ніколи, може, й не побачать його. Ваші очі такі ж чудові, як і в Марго, але зовсім інші — зголоднілі й красномовні. Я вмію читати те, що бачу у Ваших очах: скруту, біль і сміх — усе впереміш. Та ще гордість — гордість, яка ні перед чим не схилиться без поважної на те підстави.

Зачекайте, кохання моє, я підкину в грубку трохи горішків. Не хочу, щоб помешкання вихололо. На той час, коли тутешнє пізнє світання розповзеться по небу, я волію встигнути сказати Вам усе.

Грубку натоптано паливом, і я знову пишу. Дозвольте мені розповісти Вам усе про Джеффрі. Він би не заперечував. Якщо він там, унизу, в дубовому гаю, то може піднятися сюди, коли забажає, стати в мене за плечима й прочитати цього листа. А якщо схоче додати кілька рядків, то ласкаво прошу.

Чому Джеффрі був мені такий украй необхідний? Чи по тому, що я багато чим був йому зобов’язаний? Писати так здається смішним, бо ж протягом довгих років я доглядав його, підпорядковував його потребам усе своє життя, переривав заради нього наукову роботу, відмовився від будь-якої надії на сімейне щастя й жіночу ласку,— отже, вдячним мав бути він мені, а не я йому, так? На перший погляд нібито й так. Але ніяка стороння людина не змогла б зрозуміти, що саме відбулося за оті дев’ятнадцять годин.

Яких дев’ятнадцять годин? Моя люба дівчинко, моя Дженні, яку я кохатиму довіку, навіть якщо ми ніколи більше не побачимось, я кажу про ті дев’ятнадцять годин, що проминули між раннім ранком і пізньою піччю однієї п’ятниці року божого тисяча дев’ятсот сорок четвертого. Ви вже народились тоді, Дженні? Мабуть, Ви були маленькою дівчинкою, пили корисний для здоров’я апельсиновий сік і гралися в ляльки у тихій дитячій кімнаті добре впорядкованої буржуазної оселі на півночі. Сподіваюсь, Ви були щасливі тієї п’ятниці вранці, з’їли свій сніданок, гарненько погралися, Ваш татусь був удома і під час ленчу посадив Вас собі на коліна. А тепер слухайте, що робив я. Я лежав скорчений у три погибелі під кількома тонами крокв, цегли й різного каміняччя. Я міг дихати, але не міг випростатись, і годин з десять моє тіло так корчило, що, здавалось, стерпіти неси ла, що я вмру, навіть якщо не задихнуся через нестачу повітря. Що ж, я