Читати книгу - "Зима у горах"

не задихнувся. І корчі годин за десять . перейшли в отерплість, а я все лежав скарлючений і дихав, але не сподівався вже побачити денне світло. Мені було шістнадцять років, і я, поки лежав там, весь час думав: «Шістнадцять років — не так і погано. Безліч людей не до; живає до такого віку. Навіть не всі тварини. Тварини багатьох видів не живуть стільки». Очевидно, моя психіка за>, -знала порушень. Мене не тільки присипало й придушило, я .дістав ще й невеличкий струс мозку. Проте я чомусь не жалів себе. Я жалів Джеффрі. Ми з ним жили в одній кімнаті — у нас була велика спільна спальня — і я знав, що його також завалило десь поряд, бо чув, як він мучився.

Поранено Джеффрі було значно тяжче, ніж мене. Він то голосно ридав, то тихо плакав, то вмовкав зовсім, а потім починав вити — так, вити по-вовчому. Він втрачав здоровий глузд, і, втрачаючи його, прощався з життям.

І спричинив усе це, Дженні, літак-снаряд. Ви, мабуть, не пам’ятаєте, що німці припинили свої повітряні нальоти в тисяча дев’ятсот сорок першому році й ми дістали перепочинок на два чи три роки, а потім наприкінці війни вони почали кидати на нас оті безпілотні літаки-снаряди — щось схоже на дитячий різновид тих великих штуковин, які посипляться на нас наступного разу, коли все почнеться знову. Певним чином ці літаки-снаряди були не такі страшні, як масовані повітряні нальоти, бо надали вони поодинці, безладно, один тут, інший — там, і ніхто не завдавав собі клопоту вмикати сирени повітряної тривоги — бо навіщо оголошувати її по всьому місту через одну-єдину бомбу, тим більше, що ніхто не мав на це часу. Ця штуковина просто з’являлась у небі, і, трохи погувши там, вмовкала, й падала в моторошній тиші, по якій розлягався жахливий гуркіт.

Люди до цих звикли. Мій батько сам бачив, як один такий літак-снаряд влучив прямісінько в чергу за рибою. Хвилину тому люди стояли там із сітками й паперовими пакетами, а наступної миті від них лишилося мокро місце. Батько ж прийшов додому й сів пити чай. В ті дні їжею не легковажили.

Так от, тієї п’ятниці о четвертій райку лиха доля спіткала й нас. Мої батьки спали в своєму подружньому ліжку, а ми з Джеффрі — в нашій кімнаті поряд з їхньою. Джеффрі дали відпустку. Йому тоді виповнився двадцять один рік, він навчався на якихось офіцерських курсах, ось-ось мав закінчити їх і одержати офіцерське звання. Напередодні всі ми лягли пізно: у пас було невеличке сімейне свято. Ні мати, ні батько не мали аніякісіньких військових амбіцій, і обом їм було начхати, пройде Джеффрі війну як офіцер чи як рядовий, аби тільки лишився живий, але оскільки його відібрали як офіцерський матеріал, вони раділи, що йому поталанило і його не повернули в рядові як невдаху. Вони ночували зрозумілу батьківську гордість за своїх синів. Але саме вони й не дожили до наступного ранку. Коли рятувальна команда о першій годині ночі в суботу нарешті витягла нас з-під руїн будинку, і батько, й мати були вже мертві. Зі мною обійшлося, хоч і довелося досить довго пролежати в лікарні, а Джеффрі... Ну, а Джеффрі був Джеффрі. Новий Джеффрі, той, який вив по-вовчому, прощаючись з життям молодого, моторного, чепурного офіцера, з найвищим коефіцієнтом розумового розвитку і вступаючи в своє особливе нове життя.

Це був нещасний випадок, розумієте? Не існувало ніяких причин на те, щоб сволоки й цегла впали саме так, що я залишився майже цілий, а Джеффрі попав у таку жорстоку пастку, з якої вийшов невиліковно хворим. Ні наші вдачі, ні наші вчинки не вели нас до того, щоб одному дісталась щаслива доля, а іншому — лиха. Та за воєнних часів — значно частіше, ніж за мирних,— буває так, що одна людина лишається жива, а та, що стояла поряд з нею,— гине. І якби то була швидка, чистенька смерть, я розмірковував би про неї не більше ніж треба. Я пристойно поховав би Джеффрі так само, як за допомогою якихось дратівливих родичів з Полнерро поховав своїх батьків, та й край. Він став би ім’ям на пам’ятнику жертвам війни — ім’ям людини, яка колись була моїм братом. Але ті дев’ятнадцять годин змінили геть усе.

Майже весь той час, до того, як втратив тяму, я дослухався до Джеффрі і розумів, як він мучиться. Поки все те відбувалось, я ніяк не міг позбутися думки, що він страждає замість мене. О, я розумію, в цих словах немає логіки. То був звичайнісінький нещасний випадок. Якби я спав там, де Джеффрі, мене спіткало б те саме, що й його. А я таки іноді спав у ліжку Джеффрі, коли його не бувало вдома. Те ліжко стояло біля вікна й подобалося мені більше. Але право вибору мав він, як старший, і обрав він саме те місце. Отак і сталося з ним нещастя. Година за годиною я слухав його й питав себе, чи -зустрінемось ми з ним у майбутньому житті в якійсь іншій формі існування. В «іншому світі», як я вважав. Так от, цей «повий світ» почався для нас обох, коли Джеффрі й мене глупої суботньої ночі відкопали з-під уламків. І в цьому новому світі найголовнішим ' моїм бажанням було перекласти на себе частину страждань Джеффрі, бо він ніс на собі надто багато з того, що мало б належати мені.

Зрозуміла річ, минули роки, поки я вивчився, дістав фах і влаштувався на роботу. Але як тільки почав заробляти, я відразу придбав щось схоже на домівку й звернувся до богадільні з проханням, щоб мені дозволили забрати Джеффрі додому. Вони б, може, й не віддали його мені, ще надто молодому й зеленому, але в них самих становище було відчайдушне, й вони відпускали усіх, хто мав хоч якийсь притулок, аби тільки те місце можна було назвати «домівкою».

Отак я одержав Джеффрі, і все моє життя зосередилось на ньому. Він став джерелом усіх моїх турбот і клопоту, але водночас і моєї сили — правду кажучи, я навіть не знаю, чи буває в людей якась інша сила й звідки вона береться. Я жив однією думкою: віддячити Джеффрі за те, чим я був