Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Це не має значення, — відповів Руал.

Вийшовши на вулицю, Руал ладен був обнімати всіх перехожих, хвацьки поглядав на гарненьких молодих дівчат, що з ним рідко траплялося, усміхався у відповідь на їхні грайливі погляди — радість розпирала йому груди.

— Доведеться нам незабаром розлучитися, — безтурботно заявив він братові, коли вони повернулися на корабель. — Покидаю твою лайбу. Під час розмови з Жерлашем я пересвідчився, яка ще неоковирна моя французька мова. Треба буде відшліфувати її на якомусь французькому судні.

Сказано — зроблено. Спершу служив на французькому кораблі, яке плавало вздовж західпого узбережжя Африки. Але тут йому скоро набридло, і він незабаром змінив тропіки знову на Арктику. Не без хвилювання піднявся Руал на палубу промислової шхуни «Язон», на якій у свій час Нансен доплив до східних берегів Гренландії.

Екзамен на штурмана в морському училищі в Крістіанії він склав блискуче, здивувавши викладачів прекрасним знанням морських таємниць. Його не можна було загнати на слизьке навіть якимсь каверзним запитанням. На кожне швидко знаходив правильну відповідь. Одразу ж після екзамену Руал прийшов на «Бельжіку», яка усе ще стояла в Сандефіорді.

Одного разу судно відвідали незвичайні гості: Нансен і Свердруп. Тиснучи руку нічим не примітному штурманові, Фрітьоф не знав, як сильно билося серце в молодого моряка. Руал пожирав очима свого улюбленого героя. Він був у захваті від його ввічливості, розуму, що світився в очах, доброзичливої усмішки, влучних зауважень. Амундсен торопів перед величчю Нансена. «Багато про що хотілося розповісти йому, розпитати, порадитися. Чи наважусь я коли-небудь на це? Ще не час. Спершу треба кимось стати, чогось досягти, а доти нема чого йти до нього», — записав він у щоденнику.

— Вивантажити спорядження на берег! Одяг, сани, лижі, кирки, наукові прилади — все! — розпорядився де Жерлаш. — Я вирішив улаштувати виставку. Платні вхідні квитки… як у ярмарковий балаган, — гірко зітхнувши, сказав він Амундсену. — Полярна експедиція — то молох. Мені весь час не вистачає грошей. Отож мушу добувати їх як тільки можу, всіма дозволеними засобами.

Про цю зворотну сторону медалі полярних експедицій Амундсен ще не знав. Він ніколи не думав, що організаторові і керівникові експедиції доводиться долати стільки труднощів і так принижуватися.

Він, звичайно, не передбачав, що в майбутньому і сам через це переживе немало гірких хвилин і зазнає не одного приниження.

— Підняти вітрила! Курс південний схід! — пролунала нарешті команда одного дня в середині серпня 1897 року. — Пливемо до Південної Америки. Перша стоянка в Ріо-де-Жанейро.

— Вибирати фали і шкоти! — скомандував штурман Амундсен по-французькому, а потім по-норвезькому.

Тепер Амундсен шкодував, що не знає фламандської, румунської, польської і сербської мов, бо на борту «Бельжіки» моряки розмовляли шістьма мовами. Керівник експедиції і частина матросів були бельгійці, капітан корабля Лекуант — француз, Амундсен і кілька моряків — норвежці, магнетолог експедиції Дапко — далматинець, природознавець Раковіца — румун. Були тут і поляки: хімік Генрик Арцтовський та студент-геолог, що виконував також обов'язки метеоролога, Антоній Болеслав Добровольський. Справжня плавуча вавілонська вежа! В Ріо-де-Жанейро до них приєднався ще американець — лікар Фредерік Кук, який уже брав участь в одній з полярних експедицій Пірі. Команда радо привітала появу Кука на кораблі, бо попередній корабельний лікар, злякавшись труднощів рейсу в незнані краї, в останню хвилину відмовився брати участь в експедиції.

«Бельжіка» пливла повільно. Аж через шість місяців після виходу судна з Антверпенського порту небо на південному обрії роз'яснилося і дивовижно зблідло. Тільки Кук і Амундсен, які побували в Арктиці, знали, що це відблиск білизни льодів, провісник полярних просторів, до яких наближалося судно. І тільки вони усвідомлювали, що експедиція надто пізно підходить до мети своєї подорожі, їх уже давно непокоїла безтурботність де Жерлаша, який на цілий місяць затримав судно біля берегів Вогняної Землі, замість того щоб повним ходом пливти до Антарктиди, де в районі магнітного полюса, на Землі Вікторії, мали залишитися на зимівлю четверо членів експедиції, серед яких і Амундсен. Та обидва ще більше стурбувалися, коли почули несподіваний наказ:

— Курс на Землю Грейама[15].

Це означало нову непередбачену затримку!.. Амундсен тішив себе думкою, що так чи інакше набуде полярного досвіду, заради чого, власне, і взяв участь в експедиції де Жерлаша. Проте в глибині душі він не міг примиритися, що їхній керівник, не маючи уявлення про те, якою пасткою може стати полярна крига, грається з вогнем. Амундсенові й Куку полегшало на душі аж тоді, коли, дослідивши кілька острівців і відкривши невідому досі протоку, яку де Жерлаш назвав своїм ім'ям, вони нарешті повернули на захід. Пора була вже пізня, а дорога до Землі Вікторії — ще дуже далека.

Над «Бельжікою» дедалі частіше проносилися шторми — провісники антарктичної зими. Під їхніми ударами двигтіли снасті корабля і надималися обледенілі, тверді, мов сталева бляха, вітрила. Гнані хвилею великі уламки криги з гострими, як бритва, краями, раз по раз напирали на борти корабля. Між ними важко було лавірувати, а кожен їхній удар загрожував катастрофою. Лекуант, що не сходив з капітанського містка, не приховував своєї розгубленості й страху.

«Де ж ти, браток, досі плавав, що так боїшся криги? Це тобі не італійські озера!» — підсміювався в душі Руал із свого начальника, хоч і йому від страху не раз мурахи пробігали по