Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Якось під час урагану, що несподівано налетів на судно, переляканий де Жерлаш, помітивши в кризі темпу смугу каналу, який вів на південь, скомандував:

— Перекласти стерно! Курс на південь!

Руала охопив жах. Невже це йому не почулося? Курс на південь? В такій ситуації? Це просто шаленство! Єдиним порятунком для «Бельжіки» було б зараз пливти в протилежному напрямку — на північ. Треба, поки не пізно, вирватися з цієї крижаної пастки і тікати звідси якнайшвидше і якнайдалі у відкритий океан. Біле громаддя підповзало щоразу ближче, беручи судно в кільце. Полярний досвід Амундсена, його інстинкт нащадка вікінгів повставали проти легковажної ухвали де Жерлаша, що була непростимою помилкою, за яку могла поплатитися життям уся команда. Корабельна дисципліна забороняла давати поради старшому за чином, але врешті молодий штурман не витримав:

— Пане капітане, йдучи далі на південь, ми намертво засядемо в кризі.

Лекуант уп'явся в нього тяжким поглядом, в якому прозирала образа.

— Ви забуваєте, штурмане, що тут даю накази я. Прошу вас приберегти свої зауваження для себе.

— Слухаю, пане капітане.

«От і вишпетив, — з прикрістю подумав Амундсен. — Нехай собі як хоче. Може, ще якось і виберемося звідси».

Гнана морською течією і штормом, «Бельжіка» все далі й далі заглиблювалася в льоди.

— Ми самі ліземо в пастку. Так і дивись, крига розтрощить нас, — казав Амундсен Кукові.

Але обидва змушені були мовчати.

Не усвідомлюючи навислої над нею загрози, команда раділа, що нарешті вляглася хвиля й ослабли морозні вітри. Тільки штурман і лікар були весь час похмурі й мовчазні.

— Повертаймо назад! Курс на північ! — було віддано нарешті команду.

Але, як і передбачав Амундсен, вона пролунала падто пізно. «Бельжіка» зупинилась у льодах, мов замурована. Тільки тепер де Жерлаш і капітан Лекуант зрозуміли, що ніяка сила не визволить їхнього судна до весни. Норвежець таки мав слушність.

Звістка про вимушену зимівлю приголомшила команду корабля, мов грім з ясного неба. Настрій у всіх був пригнічений. Дехто впав у відчай. Матроси такого не сподівалися. Про це й мови не було, коли вони підписували контракт, за яким через кілька місяців усі мали повернутися додому. Де Жерлаш годинами вистоював тепер на марсі, пильно оглядаючи горизонт. Але в підзорну трубу видно було тільки іскристу одноманітну, мертву білизну і більш нічого — жодної смужки води. Не про це мріяв самолюбний бельгієць, відпливаючи з Європи, не так уявлялась йому полярна мандрівка. Спорядження і провіанту взято тільки для чотирьох чоловік, які мали залишитися в Антарктиді на зимівлю. І раптом — вимушена зимівля всієї команди. Який страшний зміст криється в цих простих словах. Ніхто досі не наважувався зимувати біля берегів таємничої Антарктиди. Що їх чекає попереду, яку їм уготовано долю?

— Провіантом ми забезпечені, голод нам не загрожує, — заспокоював людей де Жерлаш. Кук і Амундсен багатозначно перезирнулися. Провіантом? Що він каже! Адже є тільки консерви, та й то не найліпшої якості. За кілька місяців вони так обриднуть усім, що ніхто на них і дивитися не схоче. А головне, консерви не вбережуть людей від цинги, коли немає ні овочів, ні фруктів, ні свіжого м'яса.

— Про овочі й фрукти треба забути, зате м'яса маємо скільки завгодно, причому сирого, тобто такого, що найкраще допомагає від цинги, — мовив Руал, показуючи на жовтуваті туші великих сонних тюленів, які виповзали з ополонок на кригу, і на зграю пінгвінів.

— Шкода, що це не Арктика! — відповів йому Кук. — Там м'яса кількох білих ведмедів вистачало б на багато тижнів. Не нагадуй мені більше про цингу. Її ні в якому разі не можна допустити. Це страшна хвороба, я сам колись хворів. Мене проймає дрож, коли згадаю ту неймовірну слабість, пекельний біль у м'язах і суглобах, опухлі ясна, що безперервно кривавляться. Кров тече також з носа, а виразки не гояться. Людина тоді думає тільки про одне — вмерти, і то якнайшвидше.

— Не турбуйся, лікарю. Цинги ми уникнемо. Із завтрашнього дня починаємо робити запаси. А то не встигнемо й оком змигнути, як тюлені підуть під кригу, а пінгвіни попливуть у відкритий океан, — бадьоро сказав Руал.

Насилу витягнувши на судно впольовану дичину, Амундсен та Кук і гадки не мали, що їх чекає. Де Жерлаш страшенно розлютився, коли Амундсен, радий, що вдалося здійснити свій задум, вперше запропонував йому печеню з тюленини.

— Я не їстиму стерва! Щоб ніхто на судні не смів брати в рот цієї смердючої гидоти. Забороняю!

— Полювати ж не заборонив, — зауважив Руал спокійно, чистячи рушницю.

Такої думки був і Кук. Отож обидва й далі, поки тюлені не поховалися на зиму, використовували кожну вільну часинку для того, щоб поповнити запаси м'яса.

Сірий морок полярної ночі дедалі щільнішою пеленою оповивав білу пустелю. Ртутний стовпчик термометра швидко падав, уже ледве можна було розгледіти сріблясту рисочку в самому низу шкали. Вітер безугавно завивав у снастях судна. Ця монотонна симфонія шарпала напружені до краю нерви. Корпус корабля двигтів, тріщав по всіх швах, жалібно стогнав день і ніч. Крига то напирала на борти, то з металічним скреготом відступала, щоб знову ще дужче затиснути його в своїх лещатах. Ані хвилини спокою, ані хвилини тиші.

Час тягнувся нестерпно повільно. Щоб одігнати чорні думки, науковці взялися до досліджень. Добровольський через кожні три години проводив метеорологічні спостереження, разом з Арцтовським вивчав сніг і лід. Раковіца, що гарячково витягував з ополонки сітку з планктоном, скидався на золотошукача Клондайка, який пересівав ситом пісок. Капітан Лекуант за допомогою Амундсена регулярно робив астрономічні виміри, щоб визначити географічні координати, бо полонена кригою «Бельжіка» безперервно дрейфувала, міняючи напрямок руху. Лікар Кук і Амундсен весь час дбали, щоб матроси були постійно зайняті роботою. Обидва вони добре