Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

У середині травня сонце зникло за обрієм, подужчав мороз, судно сповила полярна ніч. Темрява запанувала і в каютах: не було ні ламп, ні гасу. Непередбачливість керівника експедиції оберталася стражданням для людей на кожному кроці. Де Жерлаш при нагоді зганяв свій поганий настрій на команді, що погіршувало й без того напружене становище на судні.

— Чи далеко звідси до Південних Шотландських островів? — заклопотано спитав Кук.

Руал здивовано поглянув на ного засмучене обличчя.

— Десь так миль тисяча, може, трохи більше. Чого ти питаєш про це?

— Сьогодні я підслухав мимоволі, звичайно, розмову в кубрику, яка не на жарт стурбувала мене. Матроси говорили між собою по-норвезьки, я не все зрозумів, але досить і того, що второпав. Вони просто розмірковували, що буде, коли крига врешті наляже дужче і розтрощить судно. Розмовляли спокійно, швидше навіть зважували шанси. Кнут, отой здоровило, сказав, що він уже двічі у своєму житті рятувався з розчавленого кригою судна. Але то було на Білому морі, там до берега недалеко. «Ми пленталися днів десять, — розповідав він, — штовхаючи поперед себе човна. Важко було». Як на твою думку, чи є в нас, коли б сталася аварія, бодай найменший шанс урятуватися?

— Один до ста, не більше, — коротко відповів Амундсен. — Нам довелося б іти по кризі, а потім довго ще пливти океаном до берегів Південної Георгії. Це чималенька відстань. А на цих водних просторах узимку лютують страшні шторми. Ти краще скажи, як почуває себе Данко.

— Данко? — В голосі лікаря відчувалося занепокоєння. — Єдиним порятунком для нього була б, напевне, його сонячна батьківщина Далмація. На жаль, уже недосяжна. Він у тяжкому стані: легені, серце і до того ж нервова депресія. Проти цього немає ліків.

Жахливо завивав вітер, шарпав одежу, немилосердно жбурляв снігом в обличчя, обсипав непокриті, незважаючи на мороз, голови. Рвучкі подмухи раз по раз виривали з руки матроса штормовий ліхтар, блякле світло якого тремтливими смугами падало на бліде обличчя де Жерлаша і на білі сторінки розгорнутої, біблії. Вітер підхоплював слова начальника експедиції і відносив їх далеко в нічну пітьму.

Два матроси підняли зашите в парусину тіло померлого товариша і повільно опустили його у вирубану в льоду ополонку.

Пригнічені, всі чекали тієї хвилини, коли обтяжений грудками вугілля мішок зникне нарешті в морській пучині.

— Цьому вже буде добре, відмучився! — зітхнув хтось. З чиїхось грудей прохопилось уривисте ридання. Морозний вітер здував сльози із змарнілих, зарослих облич.

Зненацька всі відсахнулися від ополонки і збилися купкою. Зашитий у парусину труп лише до половини занурився у воду й нерухомо стримів з ополонки, неначе Данко опирався — не хотів покидати товаришів і йти в безодню.

Охоплені забобонним жахом, люди боялися зрушити з місця, аж поки мішок, повільно наповнюючись водою, не зник нарешті під льодом.

«Протягом багатьох дпів, — писав де Жерлаш у своїх спогадах, — ми не могли одігнати від себе моторошної думки про те, що труп померлого стоячки, як покинув нас, і досі пливе під кригою і, можливо, навіть під кілем «Бельжіки».

Мовчазні, замкнуті в собі люди, мов тіні, блукали по судну, уникаючи один одного. Кидали колючі погляди і неприязно озивалися. Давалося взнаки страшенне нервове папруження. Мертва арктична тиша пригнічувала, а найменший несподіваний звук дратував.

Якось лікар ухопив за плече одного матроса, що збирався стрибнути за борт. Хотів тікати прямо в Антверпен, додому! Хоч світ за очі, аби тільки вирватись звідси якнайшвидше!

— Сьогодні в одного помутився розум, а скільки таких буде завтра чи післязавтра? — казав Кук Амундсену.

Чекати довелося недовго. За кілька днів трапився новий випадок. Здоровий, дужий парубійко ні з того ні з сього почав вимахувати сокирою.

— Я відрубаю тобі голову! — крикнув він Руалові й заніс над ним сокиру.

Лікар кинувся до матроса і вхопив його за руку.

— Що я бачу, які пухирі в тебе на долонях! Зачекай, я огляну і дам тобі мазі, щоб вилікувався, — спокійно сказав Кук, не перестаючи стискати йому руку.

Ошелешений такою несподіванкою, матрос роззявив рота, безтямно подивився на лікаря і вибухнув істеричним сміхом; йому голосно вторував Руал, і за хвилину всі троє приязно поплескували один одного по плечах.

— Якби ти його тоді не стримав, був би мені каюк! — дякував лікареві Руал, коли вони залишилися самі.

Ось уже кілька тижнів обидва вопи занепокоєно спостерігали, як на корабель вповзає цинга. У людей пухли ноги, хиталися зуби, біліли губи і ясна, довго не гоїлися садна й подряпини. Ослаблений організм щораз важче переносив холод, але найбільшим лихом був страшний відчай, який не піддавався лікуванню.

Пониклий, збайдужілий до всього де Жерлаш замкнувся у своїй каюті. Він усе частіше впадав в отупіння і подовгу не міг, а може, вже й не хотів, приходити до тями. Доля обійшлася з ним жорстоко: замість тішитися в салонах Антверпена чи Брюсселя славою полярного відкривача, він змушений був страждати серед полярної ночі на мертвому, забутому богом і людьми краю світу. Його дратувало власне безсилля і доводила до розпачу апатія команди.

З невеселих роздумів вивів його одного вечора жвавий тупіт ніг по трапу і важкі кроки на палубі. Чи не сталося ще якоїсь біди? Він піднявся на палубу і біля борту побачив з'юрмлених матросів. Усі мовчали, дивлячись кудись У пітьму. Він глянув і собі — й серце у нього заколотилося. Перед ними, вдалині, на крижаному полі, щось