Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Хто б це міг бути? — стривожено запитав де Жерлаш.

— Не з наших, — пошепки відповів капітан. — Усі на кораблі.

— Може, якийсь антарктичний ескімос? — Де Жерлаш старався падати своєму голосу природного звучання, але губи в нього тремтіли. — Або якийсь незнаний звір?

— Це людина, із штормовим ліхтарем.

— Нічого подібного! Із смолоскипом, — прошепотів хтось.

— Дурниця, звідки може взятися тут людина?

— Жодна експедиція, крім моєї, не випливала на ці широти. — В голосі де Жерлаша бринів острах. — Може… може б, хтось із вас вийшов назустріч?

Ніхто не відповів. Матроси мовчки присувалися один до одного, плече до плеча, тісніше збиваючись у купку, наче пінгвіни перед сніговієм. Жоден з них нізащо не наважився б зійти з корабля.

Зненацька хтось зірвав з гака штормовий ліхтар, одним махом переметнувся через борт і став спускатися на лід.

— Що ви робите, штурмане? — жахнувся начальник.

— Піду подивлюся, хто там, — просто відповів Амундсен.

Bin ішов, широко ступаючи, як лижник, і вимахував ліхтарем, немовби підбадьорюючи себе. Лід ураз ожив. Від жовтавого світла ліхтаря шерехата поверхня криги спалахувала блискітками й відкидала химерні видовжені тіні.

— Дивіться, той іде прямо на штурмана! — почулися притишені голоси.

— О боже! — похапцем перехрестився якийсь матрос. На палубі запала мертва тиша, кожен прислухався, стежачи за двома вогниками, що зближалися, і раптом злилися, неначе в обіймах.

— Погляньте, б'ються!

— Коли б тільки наш штурман…

— Ліхтар зверху!

— Ні, той другий!

Блиснув нарешті вогник, але який?

— Треба якнайшвидше рушати на поміч штурманові! — почувся перестрашений шепіт.

Де Жерлаш мовчав. Йому здавалося, що вони назавжди вже втратили того, хто один з усієї команди зважився піти назустріч небезпеці. Чи мав він право жертвувати тепер ще одним?..

У темряві ясніла вже тільки одна тремтлива світляна пляма, що помітно рухалася в напрямі судна.

— Штурман? — промовив стишеним голосом один з моряків. — Чому ж він мовчить?

— Амундсен! — гукнув, не витримавши напруження, де Жерлаш. Зачекав хвильку відповіді й, склавши рупором долоні біля уст, знову заволав: — А-мунд-сен!

Відповіддю йому була тиша.

— Жовтий вогник! Штурманів, точно! Дякувати богу!

— Та ні, голубий, того іншого!

Світляна пляма була вже недалеко. На лобі де Жерлаша виступили краплі поту.

— Амундсен! — загукали нарешті всі, мов по команді. Кілька пар рук сягнуло до штурмана, що перелазив через борт.

— Хто то був? Що ви там робили?

— З ким? То просто уламок криги, оброслий світними водоростями. Дрейфує вузьким розводдям.

— Прошу, сідайте, штурмане, — тихо вимовив де Жерлаш.

Обличчя бельгійця змінилося до невпізнання: глибоко запалі очі хворобливо блищали, вихудлі, землисті щоки покривала густа щетина, на, припухлі, посинілі губи лягла смага. Його погляд неприязно ковзнув по старанно виголеному обличчю Амундсена. Сягнув рукою до гасової лампи, щоб підтягти гніт. Рука була виснажена, майже прозора.

— Я почуваю себе погано, дуже погано. Капітал Лекуант теж не в ліпшому стані. Боюсь, що ні він, ні я не протягнемо до весни…

— Але ж…

Де Жерлаш рухом руки зупинив Амундсена.

— Треба бути готовим до найгіршого. На той випадок, якщо я… якщо мене і капітана не стане, призначаю вас, штурмане, керівником експедиції і віддаю в ваші руки судно… У цьому конверті — мій заповіт. Передасте його моїй сім'ї одразу ж, як повернетеся до Європи, — насилу вимовляв він слова, не підводячи очей на Амундсена. — Судно приведете в Ріо. Там з дозволу посла королівства Бельгії відпустите команду. Ось ключі від каси, де зберігаються гроші для виплати учасникам експедиції.

Де Жерлаш замовк і втомлено склепив опухлі повіки.

— Оце, власне, й усе. Можете йти… — сказав він. — Штурмане! — гукнув знову, коли Амундсен уже стояв на порозі. — З цієї хвилипи ви — керівник експедиції, але, звичайно, тільки на час моєї хвороби.

«Бельжіка», вмерзла в лід. Фото судового лікаря Фредеріка Кука, 1898 рік

— Свистати всіх нагору!

Такого наказу давно вже не чула команда «Бельжіки». Матроси переглядалися, ніби самі собі не вірячи, але боцманська дудка не вгавала, її звуки настирливо бриніли у вухах. Ті, кого ще не звалила з ніг цинга, невдоволено підводилися з койок і, кволі, мляво, неохоче піднімалися на палубу. Відвиклі від свіжого повітря, вони щулилися під холодним, пронизливим вітром.

— Не бійтеся! Нічого з вами не станеться. Маленька розминка всім буде корисна. Ходімо! Нехай кожен візьме кирку, лом чи лопату, — заохочував матросів Амундсен. Він повів невелику групу до правого борту, звідки було видно чималий сніговий пагорб. Біля нього стояв Кук.

— Копайте! Не пошкодуєте! Це наша комора.

Дехто невдоволено знизував плечима.

— Як вам не соромно! Хочете зовсім замучити нас. Дайте хоч