Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Тут м'ясо тюленів і пінгвінів, найкращі ліки проти цинги. Копайте, кажу вам! Невже вам не набридли консерви?

— Навіть не подумаю! І в рот не візьму цієї гидоти, хоча б навіть довелося здихати з голоду. Сам начальник заборонив, — буркотів один бельгієць.

— З глузду з'їхав наш штурман. А цей американський лікар, напевне, хоче робити на нас якісь експерименти, — ремствували й інші.

— Начальник тепер я! — рішуче задзвенів голос Амундсена. — Це наказ!

— Чи мало ми ще намучилися? Якби це говорили не ви, пане штурмане, от, їй-богу, не послухався б, — взявся нарешті за лопату котрийсь із норвежців.

Мляво, неохоче почали нарешті один за одним ставати до роботи й інші. Копнувши кілька разів лопатою, випростовувалися, важко дихаючи. Тільки Амундсен і Кук, щоб показати приклад, не випускали з рук кирок. Вони вправно, одностайно збивали льодовий покрив, вдаючи, ніби не звертають уваги на інших. Цей маневр удався: декотрі знову взялися до роботи. Розминалися м'язи, глибше ставало дихання, розігрівались закляклі від холоду тіла. Не минуло й півгодини, як працювали вже всі.

От коли Амундсену придалися його кухарські здібності. Ніхто краще за нього не вмів обробити й приготувати м'ясо.

«Таки я мав слушність, коли казав, що всяке вміння пригодиться в житті», — думав він.

— Ми повинні набратися сил, інакше загинемо. Хто нам тут допоможе, якщо самі собі не зарадимо? — доводив він команді.

І от у тьмяних, холодпих приміщеннях корабля розійшовся смаковитий запах страви, що готувалася в камбузі. У котлі закипав жирний суп; на одній сковороді лежала велика купа нарізаного червоного м'яса, на другій — шкварчав тюленячий жир.

Кок потягнув носом.

— Пахне непогано, — буркнув він. — Але я все одпо не понесу цієї страви шефові. Мені ще не обридло життя, навіть таке паскудне, як наше.

— Не турбуйся, я сам це зроблю. Одстав тільки сковороду, бо пригорять вишкварки, — командував Руал, відчуваючи себе у своїй стихії. — Відсунь той горщик, у ньому м'ясо на гуляш, його треба довго тушити на повільному полум'ї. Оті шматки печінки поклади в каструлю і полий соусом. Більше, не бійся, ще трохи! Може, мені пощастить умовити старого. Принаймні спробувати треба.

— Дивіться, пане штурмане, щоб він не жбурнув вам в обличчя цю тюленину.

Давно забуті апетитні запахи зробили своє: до камбуза тепер тиснулися всі. Прийшли навіть найбільш затяті, котрі, як і де Жерлаш, заприсягалися, що «ніколи в житті навіть у рот не візьмуть цього стерва».

Спочатку гидуючи, а потім усе охочіше бельгійці, поляки й румуни наслідували приклад норвежців, яким не раз у своєму житті доводилося їсти морожене тюленяче м'ясо і які не гірше за Руала знали, що то справжня «комора вітамінів». Пишаючись своїм земляком, вони хвалили також приготовлену ним страву із жорсткого м'яса імператорських пінгвінів, якої ще ніколи не куштували.

— Їй-богу, можна їсти!

— Спочатку я не міг проковтнути, а тепер легше йде.

— Пане штурмане, як ви це робите? Навчіть, будь ласка, й мене, може, колись знадобиться.

— Його немає. Пішов до старого, поніс йому тюленячу печінку.

— Щось довго не повертається, — засміявся кок.

Лікар раз по раз занепокоєно зиркав на двері камбуза.

І раптом притих, побачивши на порозі Амундсена. Посуд у його руках був порожній.

— Що, все злопав? — витріщив очі кок.

— А що ж ти думав? Ще й облизнувся! Пошли-но там когось, нехай відрубає добрячий шмат тюленини. Та льоду нехай принесе, витопимо води на суп.

— А чи ж вистачить нам тих запасів, як будемо отак їсти донесхочу? — занепокоєно мовив кок.

— На дві зимівлі ще стане, — кинув Амундсен, радий своїй перемозі.

— Замучиться наш штурман, як буде весь час стояти отак біля плити, — буркнув хтось несхвально. — Треба його підмінити. Я, правда, можу хіба що вугілля принести, а так більше ні на що не годен.

— А хто ж іще зможе приготувати цю гидоту так, як він? Не кожен зуміє. Отож нехай робить, як вважає за потрібне, — обізвався інший.

— Нічого з ним не станеться. Амундсен просто щасливий, коли всім до смаку те, що він зварить і засмажить, — втрутився лікар. — Погляньте-но, як у нього очі блищать.

Ніхто краще за Кука не розумів, що робота на кухні давала вихід тій невичерпній енергії Руала, яка нуртувала в ньому, а кожна, хоча б навіть скупа похвала, була для нього найкращою винагородою за працю.

— Якби ще не оцей пронизливий холод у кубрику! — скаржився котрийсь моряк, набивши тюлениною рота.

— Треба більше рухатись. Я забороняю удень лежати догори черевом на койках! — строго мовив Амундсен. — Беріть приклад з мене, — додав він за хвилину. — Чи бачив хто з вас, щоб я вилежувався? А хворими займеться лікар.

Наступного дня в кают-компанії довкола розжареної до червоного грубки зібрався дивний гурт. Худі, виснажені люди ледве трималися на опухлих ногах. Обличчя, яких уже багато тижнів не торкалася бритва, були брезклі, волосся скуйовджене, довгі бороди брудним клоччям спадали на груди.

— Раз, два, три! — бадьоро командував Кук і разом з Амундсеном показував, як робити гімнастичні вправи.

— Присісти, встати, поставити ноги на ширину плечей, руки вгору і нахил. Ще раз!

Дехто з хворих висловлював незадоволення, кожен рух завдавав їм нестерпного болю, та лікар був невблаганний і вдавав, що не чує нарікань.

— Навіщо ви нас мучите? Дайте спокій!