Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Вийде, от побачите, — підтримував Амундсен лікаря. — Треба себе розворушити. Втратити надію — це живцем поховати себе. Запевняю вас, хлопці, що це допоможе. А тепер увага: присісти, нижче, ще нижче! А тепер буде вам винагорода: дам щось перекусити.

— Може, пиріжки з тюленячим м'ясом, які ви, пане штурмане, обіцяли?

— Вгадали. Коли я щось обіцяю, то виконую. Ну, ще трохи. Раз, два, три. Присісти, встати, йоги нарізно, нахил! Вільно!

Користуючись із своїх нових повноважень, Руал зробив генеральну перевірку складів «Бельжіки».

— Усі ковдри нагору! Всі до одної! — скомандував він, обурений, вибігаючи на палубу.

Кук здивовано глянув на нього.

— Люди мерзнуть, не мають що на плечі накинути, а тут, подивись, що лежить. Ти тільки помацай — м'яка, пухнаста шотландська вовна. І це все спаковано й сховано на самому споді! Ганьба!

— Заспокойся! Може, де Жерлаш просто забув про ці ковдри?

— Або ж заховав, вважаючи їх надто розкішними для такої, як ми, голоти. Для чого ж я парюсь весь час у камбузі — варю, випікаю, смажу цілісінькими днями? Якщо люди не будуть тепло одягнені, холод все одно погасить ту іскру життя, яка ще жевріє в них, — ніяк не міг заспокоїтись Амундсен. — Пошиємо з цих ковдр теплий одяг. Але поки що про це нікому ні слова. Нехай де Жерлаш довідається, коли все буде готове.

За кілька днів рожеві, блакитні й блідо-зелені пледи з чудової вовни перетворилися на вбрання для полярників. Пошив його матрос, майстер вітрильної справи. Амундсен давав вказівки, як треба кроїти й шити, а часом і сам брав голку. Одного пледа вистачало на простору куртку й широкі штани, донизу завужені, щоб щільно облягали ноги, — такі, які рекомендував Нансен. Повеселілі матроси «Бельжіки» охоче перевдягались у теплу одіж. Вони тепер скидалися на клоунів з провінціального цирку і, дивлячись один на одного, реготалися до сліз.

Приваблені нечувапими в цій льодовій пустці звуками, до корабля наблизилися цілим стадом імператорські пінгвіни. Вони зупинилися за кілька кроків від борту й зацікавлено поглядали на палубу. В своїх довгих чорних фраках, у сліпучо-білих, неначе накрохмалених, манишках, вони мали дуже поважний вигляд.

— Дивіться, перші ряди вже заповпені, як у театрі на прем'єрі. Починаємо концерт, заспіваймо їм щось, хлопці! — гукнув Амундсен і перший затягнув стару пісеньку, яку матроси часто наспівували у портовій таверні по кількох кухлях пива.

Гарний настрій передався всім. Люди охоче підхопили мелодію й заспівали — хоч не дуже доладно, зате гучно. Пінгвіни мов по команді витягли довгі шиї, заколисалися в такт мелодії і, не бажаючи залишитися в боргу, й собі голосно заґелґотіли.

— Дужче, хлопці, дужче! Не даймося їм перекричати нас! — заохочував Амундсен, і матроси, ті самі, котрі що кілька днів тому понуро снували по кораблю, реготали, аж за животи хапалися.

Не минуло й тижня, а лікар експедиції міг уже доповісти новому начальникові:

— Всі на ногах, цинга помітно відступає, самопочуття краще. Важко навіть уявити собі, що ще зовсім недавно у нас були тяжкохворі.

— Я радий, що лікування виявилося ефективним.

— Ти, друже, досяг більшого, ніж міг зробити звичайний лікар. У моїй корабельній аптечці не було ліків, здатних вирвати людей з цієї важкої хвороби. А чи не захоплювався ти, бува, медициною? З тебе вийшов би чудовий лікар.

— Тільки не це! — відмахнувся Амундсен, якому враз пригадалися порожні очниці черепа, купленого в студентські роки.

Де Жерлаш дедалі частіше підводився з ліжка і так само, як і інші, поступово набирався сил. Одначе він не перешкоджав Амундсенові порядкувати на судні: надто корисним був цей енергійний і винахідливий норвежець.

Команда вже не схожа була на гурт приречених на смерть людей: матроси жвавіше рухались, науковці повернулися до своїх справ. Але це тривало недовго.

В розпалі антарктичного літа, напередодні різдвяних свят, Амундсен, закасавши рукава, довгі години простоював у камбузі біля плити. Відчував, що треба чимсь розважити, розвеселити людей, бо їх знову починав опановувати пригнічений настрій — невідступний супутник примусової зимівлі. Отож перед святами він розпорядився, щоб кожен взяв участь у приготуванні урочистої вечері. Навіть де Жерлаш мовчав, побачивши найвищого гатунку вина, які штурман осмілився витягти з капітанської комори.

Сонце тепер ховалося за обрій лише на кілька годин. Лід майже цілу добу блищав під його яскравим промінням, але був такий же твердий, як і взимку.

На судні знову запанував невеселий настрій. Чулося нарікання:

— Не відпустить нас крига!

— Не встигнемо оглянутись, як мине літо, а далі що?

— Друга зимівля? Хто ж її витримає?

— Ніхто її не переживе!

Пригніченість і апатія — найбільші вороги полярника. Руал це добре знав. Недарма він перечитав десятки спогадів і щоденників учасників полярних експедицій. Як допомогти людям, чим зайняти їх, щоб вони зовсім не підупали духом?

— Я знайшов велике розводдя! Зовсім недалеко, усього за кілометр звідси! — крикнув він одного дня так запально, немовби побачив на обрії Антверпен.

— Ну, то й що? — кинув дражливо де Жерлаш.

— Як то що? Проб'ємо канал до тієї вільпої од криги води і визволимо судно!

— Чим? Лопатами? — Де Жерлаш подивився на Амундсена, як на божевільного, а капітан Лекуант тільки зневажливо знизав плечима.

— Лопатою нічого не вдієш. Кригу треба пиляти, як пиляли грубі колоди на верфі мого батька, — спокійно пояснив Руал, не звертаючи уваги на скептицизм начальників.

— Воно-то так, але як же тягти пилку знизу? —