Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Тільки йому сміливий проект норвежця видався слушним.

— Звичайно, — стенув плечима Руал. — Один тягтиме за ручку, а другий, стоячи поруч, — за вірьовку, прив'язану до зануреного у воду кінця пили.

Недарма ж кажуть, що потреба — мати винаходу. Люди кинулися до пилок і, не шкодуючи сил, заходилися різати лід, випилюючи великі панелі й відтягуючи їх до поблизького розводдя. Проте діло посувалося повільно, дуже повільно, та й радість, що охопила всіх, коли з великими труднощами канал усе-таки прорубали, була передчасна.

«…Динаміт зовсім не виправдав наших надій, — писав Добровольський. — Найбільші заряди, які ми закладали в лід, тільки пробивали ополонки, а вся сила вибуху йшла вгору, в напрямі найменшого опору. Довелося братися до пил. Певна річ, ми обрали найкоротший шлях, але натрапили на лід восьмиметрової товщини. Пропав тиждень праці! Після цієї невдачі ми стали більш розважливі і передбачливі. За допомогою свердлильної установки прозондували лід у різних місцях між судном і розводдям і виміряли його товщипу. Потім намітили трасу, де лід був не товщий ніж два метри, трасу звивисту і не коротку — цілих сімсот метрів — зате певну…

І ось нарешті канал пробито. Залишилося тільки підвести його до корабля і обпиляти лід довкола бортів. Це була пекельна робота. Доводилося стояти по коліна, а іноді й по пояс у крижаній воді. А проте ми добилися свого. Щоправда, нам довелося безперервно працювати близько двадцяти діб удень і вночі… І ось, коли «Бельжіка» вже була готова рушити з місця, раптом зірвався східний вітер, наша крижина тріснула навпіл, саме вздовж каналу, і береги зімкнулися. Замість каналу, створеного кривавою працею, лишилася тільки вузька щілина. Через тиждень крига на каналі знову розійшлася. І вперше за тринадцять місяців загуділа машина, вперше після довгої перерви стерничий Юхансен схвильовано взявся за штурвал. Ми ввійшли в лабіринт розводь, тримаючи курс на північ. Розводдя були вузькі й часто закінчувалися тупиком. Доводилося вступати у запеклу битву з льодом. Корабель перетворився на справжнього бійця: відступав, з розгону налягав на кригу, трощив її, знову відступав і знову з розгону ламав або розштовхував крижини, торуючи собі шлях. Корпус його, стиснений в льодових лещатах, дрижав і стогнав…»

Але не довго втішалися учасники експедиції свободою.

Вдарив лютий мороз, і лід знову взяв судно в полон. «Бельжіка» опинилася в ще гірших умовах, ніж досі.

«…Крига раптом ожила, — згадував Добровольський. — Стала ритмічно здиблюватися й опадати, вигинатися на всьому просторі аж до виднокола, утворюючи велетенські химерні пагорби й западини, ніби якесь колосальне біле чудовисько дихало мільярдом грудей! Крижипи били в судно, мов таран. Воно здригалося від ударів, корчилося, а палубні дошки згиналися в дугу. Двох-трьох тижнів такої шарпанини цілком вистачило б для того, щоб судно зовсім розвалилося. Це була повільна, невідворотна агонія».

Тільки двоє людей не втрачали надії у цьому важкому, здавалося б, безнадійному становищі. Амундсен і лікар Кук знали, які примхливі бувають вітри та морські течії, і розуміли, що треба терпеливо чекати. І вони довго чекали, доки нарешті з півдня повіяв дужий вітер, повернув на схід, розігнав крижані поля й напнув вітрила. Шлях до свободи був відкритий.

Наприкінці березня перед «Бельжікою» з'явилися темпі скелі Магелланової протоки. Перша антарктична експедиція Руала Амундсена наближалася до кінця.

— Не соромся, Руале, розгорни!

Карі очі Маргарет з неприхованою ніжністю дивилися на змарніле обличчя, на якому ще дужче видавався орлиний ніс. Руал, повагавшись, нерішуче розгорнув важкий пакунок.

— Як? Уже? Де ти дістала?

— Купила ще рік тому, тільки-но з'явилися перші примірники, — вимовила Маргарет одним духом і додала тихо: — Для тебе.

— «Фрам» у Полярному морі», — прочитав уголос Руал. — І коли тільки Нансен устиг написати? — похопився він з мимовільною заздрістю.

— Це ще не все. Нансен почав друкувати матеріали про наукові дослідження своєї експедиції. Він працює тепер удома. Ти, Руале, також напишеш про свою незвичайну подорож, правда ж? Усі тут тільки про тебе й говорять. Кажуть, що ти врятував від голодної смерті всю експедицію. Розкажеш мені про це докладно. Адже ти був керівником бельгійської експедиції, яка вперше в історії зимувала біля берегів Антарктиди. Ти пам'ятаєш Карстена Борхгревінка? Він теж поплив на південь, щоб узяти участь у такій же зимівлі. Але ти був перший. — Дівчина говорила швидко, ніби поспішала виповісти все те, що зібралось у неї за час довгої розлуки.

Вона раптом замовкла, побачивши, що Руал заглибився в книгу і зовсім не слухає її.

— Руале, як ти можеш? — докірливо мовила Маргарет. — Поклади книжку, потім переглянеш. Тебе так довго не було, цілих два роки. Розкажи щось про себе! Чи тужив ти за… Норвегією?

— Я не мав часу тужити. Треба було багато чого навчитися. Це була сувора, але добра наука. Вона дуже згодиться мені в майбутньому.

— Чи не збираєшся ти знову в експедицію?! — жахнулася Маргарет і відразу ж виправилась. — Я маю на увазі таку довгу, далеку. Це шаленство. Твій брат Антоній теж моряк, але він не плекає таких божевільних планів. Ну, скажи нарешті щось! — У голосі дівчини забриніло роздратування, рум'яні щоки зблідли.

Руал здивовано поглянув на неї. Що з нею сталося? Завжди була така мила, тиха, лагідна…

— Якби в мене не було планів на далі, я не пішов би і на «Бельжіку», — кинув він сухо.

Руал не розчув, що відповіла Маргарет, бо рвучко розчинилися навстіж двері і на порозі став Антоній.

— Руале, я пишаюсь тобою! — широко розкривши обійми, він підбіг