Читати книгу - "Зоряні крила"

А завод працює так само ритмічно і напружено, як і вдень, і вікна у великій лабораторії другого поверху освітлені до самого ранку. І коли глянути у вікно, то можна побачити голови двох подруг, голови, низько схилені над зошитами, і можна побачити, як усміхається Ганна, записуючи в зошит зовсім нові дані останнього досліду.

Компресорна установка з усім її складним обладнанням стояла змонтованою в одному з підвалів лабораторії. Це був наслідок роботи інженерів Короля і Орленка. Вони мали усі підстави бути задоволеними.

Ще більш задоволеними залишилися Яринка і Ганна. Тепер вони вже могли перейти до справжньої роботи — від дослідів на благеньких приладах до одержання остаточних наслідків, до перевірки винаходів Коробова.

І вони взялися до цієї своєї нової роботи гарячково і жадібно.

Тепер їх можна було цілий день побачити у лабораторії або в підвалі, де, поблискуючи яскраво начищеними частинами, стояв компресор. Вся ця складна машина приводилась у рух і регулювалася трьома кнопками.

Яринка і Ганна багато часу провели біля цієї складної красивої машини, обізнаючись з усіма її особливостями і завжди захоплюючись тим, як Король і Орленко глибоко продумали кожну дрібницю, передбачили кожну найменшу деталь.

Остаточна реакція мала проходити під великим тиском і при значно пониженій температурі. Конструкція компресора була дуже надійною і простою. Подруги часто згадували добрим словом конструкторів машини.

Реакція мала проходити у стальній, викладеній зсередини ебонітом бомбі. Складна система охолодження забезпечувала рівну і постійну низьку температуру. Всі ці умови визначив ще Коробов, і нехтувати ними не годилося — тим більше, що всі формули, записані у невеличкий сірий зошит, виявилися бездоганно правильними.

І одного теплого літнього вечора, коли над Києвом, забарвлюючи усе у ніжно-рожеві тони, заходило сонце, подруги взялися до останнього досліду. Вони нарочито вибрали таку пізню годину, щоб ніхто не заважав їхній роботі, щоб зайві люди не тинялися по лабораторії і біля компресора.

А ще до того ні Яринка, ні Ганна не були впевнені в успіхові цієї своєї спроби. Отже, вони зробили все, щоб останній дослід проходив без людей.

У своїй лабораторії, затаївши подих, намагаючись не ворухнутися, відважували вони з точністю до міліграма матеріал для майбутньої реакції. Вже давно закінчилися вагання і невдачі першого часу, вже давно аналізи зійшлися з записами Коробова. Але саме тепер і починалося хвилююче і навіть страшне. Саме тепер доходили подруги до таємниці вибуху в лабораторії, і від того, що цей вибух мав таку неймовірну силу, ставало трохи страшнувато.

Вони обережно, ніби священнодіючи, закрили змішані реактиви у блискучій сталевій бомбі. Останній компонент реакції — велику дозу азотної кислоти — треба було влити перед самим початком роботи компресора, щоб усі процеси відбувалися вже під великим тиском.

Потім вони спустилися в підвал, де компресор стояв, ніби чекаючи початку роботи. Поруч нього стояли два балони з азотом; у бомбу мало нагнітатися не звичайне повітря, а інертний азот.

У халатах, з блискучими балонами в руках, у півтемряві лабораторних коридорів Яринка і Ганна самим собі нагадали якихось середньовічних алхіміків. Яринка навіть сказала про це, і вони посміялися трохи, проте якось стримано і ніби неохоче.

А в кімнаті з низькою стелею, де стояв компресор, було багато електричного світла, білого і сліпуче ясного, так що будь-яка подібність до середньовіччя зникла і навіть сила майбутньої вибухової речовини перестала здаватися такою страшною.

— Ну що ж, будемо починати, — трохи зміненим голосом сказала Ганна.

Яринка відчула, що хвилюється з кожною миттю все дужче і дужче. Вона навіть не могла говорити від хвилювання, а тільки мовчки кивнула головою.

Ганна ще якийсь час почекала, ніби перевіряючи у думках, чи все зроблено і розраховано, чи все приготовлено на маленькому столі, який стоїть під самою стіною.

Але перевіряти вже більше нічого. Треба починати роботу. Яринка взяла у руки блискучу бомбу з насипаними всередину реактивами і повернула її отвором догори. Ганна швидким рухом влила туди заздалегідь приготовлену азотну кислоту. В бомбі щось зашипіло, і над отвором з'явився ледве помітний димок. Тоді, вже поспішаючи, намагаючись не згаяти жодної секунди, вони поставили бомбу на місце і міцно затягли гайки, які з'єднували її горло з компресором. Яринка перевірила гайки, які затягала Ганна, — та в свою чергу перевірила роботу подруги.

Яринка натисла кнопку вимикача, і десь унизу загули мотори. Компресор паче ожив, ніби заворушився, хоч жодного руху зовні не було видно. Тільки чути було ледве помітне здригання, тільки відчувався рух десь всередині машини. На великому білому циферблаті манометра швидко заворушилася, полізла вгору довга стрілка. Ганна слідкувала за нею, помалу пересуваючи ручку регулятора. Стрілка дійшла до чотирьохсот, і рука Ганни завмерла. Тиск мусив залишатися десь на цьому рівні.

Тепер треба було чекати. Довгих дві години напруженого чекання і невідомості. Нікому по видимі процеси відбуватимуться за цеп час у сталевій бомбі. Вона навіть може несподівано вибухнути, і від цього трохи страшно, і холодок лізе десь поза шкірою.

Хвилини тягнуться помалу-помалу. Тихо, ніби присипляючи, монотонно гудуть мотори. На білому циферблаті дрібно тремтить довга стрілка. Ганна слідкує за нею невідступно.

А Яринка часто поглядає на балони з азотом. Їй чомусь здається, що газу нестане, хоч дівчина напевне знає, що все розраховано заздалегідь з великим запасом. Як же вони довго тягнуться, ці сто двадцять хвилин.

У низькій кімнаті напружене мовчання. В обох подруг таке враження, ніби ось зараз щось мусить трапитися, щось небачене і незвичайне. Але нічого не трапляється, а від такого напруженого чекання тільки ледве помітно починає ломити у скронях.

— Ми з тобою такі мовчазні і печальні, ніби в нас хтозна-яке нещастя сталося, — пробує пожартувати Яринка, але