Читати книгу - "Принц Ґаллії"

— Може, ти сам винен, що не виправдав її сподівань? — з деяким злорадством припустив Ґабріель. — Розчарував бідолашну дівчину, тим-то вона й прогнала тебе.

— Скажеш іще! Я ж не якийсь там хлопчисько, на зразок тебе. Я чоловік жонатий…

— І рогатий, — несподівано в’їдливо додав Ґабріель. Узагалі, він не мав звички кепкувати з Симона, але зараз, дійнятий до живого розпитуваннями, не зміг втриматися від кпину.

— Ех, ти! — ображено промовив Симон. — А ще друг…

— Даруй, я не хотів. Якось само собою вихопилося.

— Я ж так люблю Амеліну, — затягнув Симон свою стару пісеньку, що вже давно набила Ґабріелеві оскомину. — Я обожнюю її. А вона, негідниця…

— Вона поклялася більше не зраджувати тебе, — резонно зауважив Ґабріель.

— Але раніше зраджувала. Ще й як зраджувала!

— І ти вирішив помститися їй? Ну-ну, давай, попереду ще багато часу — може, своє відквитаєш.

Тепер вже зашарівся Симон.

— Ні, що ти! Це так… ненароком. — Він схопив Ґабріеля за руку і з благанням у голосі додав: — Ти ж нічого не скажеш Амеліні, правда? Бо тоді вона знову загуляє з Філіпом. Взагалі нікому не кажи… Ну, будь ласка, пообіцяй, що мовчатимеш. Хочеш, навколішки попрошу?

— Не варто, я й так нічого не скажу. За умови, звичайно, що ти забудеш про цю нашу зустріч.

— Певна річ! Я німий, як статуя.

— В такому разі, я теж німий, — відповів Ґабріель. — Добраніч, Симоне.

— А хіба ти не йдеш до себе?

— Ні. Я… е-е… Я трохи прогуляюся.

Симон добродушно всміхнувся:

— Ага, ще захотів! Ну що ж, прогулюйся… Гм, тільки дивись не загуляйся.

Ґабріель провів Симона довгим поглядом, аж поки той не зник за рогом, відтак нерішуче повернувся до Матильдиних дверей.

„Ходи-но звідси геть, друже,“ — сказала йому твереза частка розуму. — „Дочекайся ранку. Це не найкращий спосіб завоювати прихильність порядної дівчини — заявитися до неї посеред ночі й освідчитись у коханні.“

„Чому ж?“ — відгукнулася інша, що одуріла від пристрасті. — „Все буде гаразд. Я подобаюся їй, але вона не хоче цього зрозуміти, бо втовкмачила собі в голову, що любить Філіпа.“

„Дурниці!“ — заперечив здоровий глузд. — „Це ж справжнісінький самообман.“

„Аж ніяк,“ — упирався дур. — „Це правда.“

Як звичайно, дур узяв гору над доказами здорового глузду. Ґабріель постукав.

Йому здалося, що минуло кілька довгих годин, перш ніж за дверима почувся шурхіт шовкових спідниць і тихий стукіт клямки замка. Нарешті двері відчинились, і на порозі з’явилася Матильда. Цієї пізньої пори вона ніби й не збиралася лягати спати і була одягнена в ту ж саму сукню, що й на вечірньому прийомі в принцеси.

Побачивши зовсім не того, на кого чекала, Матильда тихо скрикнула від несподіванки.

— О, Боже! Хто це?… Ви?! А я думала…

— Він не прийде, — хрипко сказав Ґабріель і ледве стримався, щоб не зайтися надсадним кашлем.

— Про… про кого ви кажете?

Оскільки Матильда стояла спиною до освітленої кімнати, Ґабріель погано бачив її обличчя, але був певен, що вона почервоніла.

— Може, мені краще ввійти?

— Увійти? Вам? До мене? — розгублено перепитала дівчина. — Але…

За спиною Ґабріеля заскрипіли, відчиняючись, двері. Матильда перелякано зойкнула і схопила його за рукав.

— Заходьте! Скоріш!

Ґабріель не примусив просити себе двічі. Одним стрибком він опинився в кімнаті і швидко зачинив за собою двері.

— Це Розалія, — пошепки пояснила Матильда, схвильовано переводячи подих. — Вона відома пліткарка і, якщо вас побачила, завтра роздзвонить по всьому палацу, ще й від тебе наверзе сім мішків… Господи! Що тоді про мене подумають?! І все ви, ви!

Ґабріель похмуро всміхнувся, і від його усмішки дівчину пройняв дрож.

— А якби на моєму місці був Філіп, вам було б байдуже, що про вас подумають?

Матильда непритомно зойкнула, закрила очі і притулилася до стіни, намагаючись утриматися на ногах. Її обличчя мертвотно зблідло. Ґабріель допоміг їй дійти до крісла й сісти, а сам встав перед нею навколішки і стиснув її руки в своїх.

— Пробачте, панно. Пробачте, якщо налякав вас.

Матильда нарешті розкрила очі і м’яко, але рішуче вивільнила руки.

— Ви ні в чому не винні, пане де Шеверні. Просто я перехвилювалася. І взагалі, я дуже вразлива. То це він прислав вас до мене?

Безсоромниця! Розпусниця!… Кохана…

Ґабріелів погляд впав на ліжко в протилежному кутку кімнати, і його серце боляче стислося від думки про те, щó сталося б, якби сюди прийшов Філіп.

— Ні, я сам прийшов. Сказати, щоб ви його не чікали. Я переконав його дати вам спокій.

— Розумію, — прошептала Матильда. — Ви дбаєте про мою душу. Ви такі добрі до мене, дякую вам… Ні! — раптом вигукнула вона, заламуючи руки. — Це неправда! Я не можу брехати, не можу дякувати вам… Я грішниця, Господи! Я запекла грішниця, і я не хочу каятися. Навіщо, навіщо ви дбаєте про мене? Хто я вам така? Хіба вам не однаково, гублю я свою душу чи ні?

— Ні, Матильдо, не однаково.

— Але чому?

— А ви не здогадуєтеся? — лагідно спитав Ґабріель.

Матильда пильно поглянула на нього.

— Здається, я здогадуюсь… О, Боже! Тільки не це!

— Так! — Ґабріель знову схопив її руки і покрив їх пристрасними поцілунками. — Я люблю вас, Матильдо. Я покохав вас з першого погляду — і кохатиму все життя.

Якийсь час вони мовчали. Матильда збиралася з думками, а Ґабріель не зводив з неї закоханого погляду. Трохи заспокоївшись, вона рішуче похитала головою.

— Ні, так не можна. Ви не повинні любити мене.

— Чому?