Читати книгу - "Вийди і візьми"

Погляди спрямовуються до скульптури Юстиції.

— Очі у неї перехоплені пов’язкою, що, як ми знаємо, символізує неупередженість: перед нею всі рівні. Зараз же, з недогляду чи зумисне, з використанням того, що вона не бачить, шальки терезів, що в її руках, підмінено. Це — шахрайство.

Завіса.

Апеляція.

У затінках, куди не проникало проміння квітневого сонця, біліли острівці недоталого снігу. Зима, мов недуга, відходила повільно. Вздовж берега струменіла чиста, майже кришталева вода. Плитка річка промерзла до самого дна, і крига на ній не скресала, а тахла, перетворюючись на квашу, тоді як на лужках врунилася трава і брався цвісти ромен. Повітря було рідкісно лагідне, легені всотували його спрагло, жадібно, наче ковальські міхи.

Була між ними разюча відмінність: у Толика все виходило природно, вмотивовано, безконфліктно, у нього — пошарпом, збуреннями і заколотом, без тямлення, що і до чого. Напевно, це воно і є — перемогти вірус, не те щоб роздвоєність, якій не дався, але розірваність між, так би мовити, Анатолієм і лукавством, бо не може отак тривати вічно. Незможки здолати його, вірус не давав глибинним імпульсам налагодити зв’язок зі свідомістю — так стороннє поле збиває радіохвилю, перетворюючи голоси на невиразний шум. А там нуртувало життя, його правда і прагнення, під товщею криги, що зараз оце в ньому скресала.

Водночас із цим події, речі й мотивації опинялися на своїх місцях, з крихт-камінців складалася мозаїка того, до чого не так він мав причетність, як воно до нього. Доки все тривало — вироки, апеляції, дорозстеження і повторний суд, Сергій перебував у камері попереднього ув’язнення, а раз його повернули назад зі шляху в колонію, що лежала, наче за примхою, у тій самій стороні, лише ще східніше і, може, не так південно, як мамщина, якої все одно не побачив би — ні ландшафту, ні життя, що текло своїм плином, а в ньому, Сергієві, — спогадом.

А речі діялися таки дивні, з кожним новим поворотом процесу розрив у Сергієві відчутно зменшувався. Все почалося грою в футбол, у якій він, нікудишній спортсмен, бігав нарівні з іншими, частіше, щоправда, стояв на воротах, то пропускаючи м’яч, то — радше випадково, ніж з удатності — його ловлячи. Було це по тому, як ізолятор потрапив у пресу, наче фрегат у шторм, і — що ще гірше — в «Міжнародну амністію», яка взялася тиснути на уряди своїх країн, а ті — на уряд його, Сергієвої, батьківщини, спонукуючи до реформ пенітенціарної системи й законодавства, приваблюючи пряником бонусів і потрясаючи батогом міжнародних зобов’язань. Й ось у цей неприступний будинок, довкола якого клубочилися сувої колючого дроту, у цю бастилію, що правила за тюрму за всіх влад — своїх і чужих: якщо не за буцегарню, то — всього-на-всього! — за місце попереднього ув’язення, на цей корабель, що аж кишів, такий був переповнений, не йдучи на дно тільки тому, що й так там перебував, лаштувалася прибути комісія на чолі з омбудсменом, сформована на третину з міністерських чиновників, на другу — з парламентських горлодерів, які наче флюгери: сьогодні туди, завтра сюди, і на ще одну — з представників громадських, передусім правозахисних спілок.

Цю подію, що мала статися вперше в історії краю, відповідні чинники відсували, як могли, використовуючи здобутий час для сяких-таких «покращень», залякуючи в’язнів і наводячи лиск, вигадуючи, як обдурити, замилити очі, вийти сухими з води, чим уподібнювалися до тих, від кого берегли решту суспільства.

Веремія стала в пригоді родичам і друзякам — спритникам, що знали болячки, вразливі місця, а головне — мали мазь, щоби змащувати. Вони потяглися під мури і в кабінети, через посередників, з якими зустрічалися в «кафешках» і підворіттях, і навпростець, без зайвих свідків, ба й через адвокатів, які часто-густо виявлялися синашами прокурорів і суддів. Чимало справ було зам’ято, звинувачених випущено — так нестандартно в цьому забутому Богом краю, що був стислішим, але попри це, можливо, й рахманнішим зліпком великого полотна, названого країною й вифарбуваного у два кольори — неба і лану, нагадувала про себе гуманність, як відрижка про спожитий обід.

Обділеність була загальновідомим фактом, влитим у національну міфологію і на різні лади переспіваним у читанках, подекуди з неї робили якийсь такий онтологічний мазохізм, видаючи за спосіб, яким Господь «надумав нас виокремити», отже, «ми також богообрані». Дав їм на втіху сопілку — здається, й усе. Відтоді й тирликають — аж крається серце і набігає сльоза, від чого, одначе, не кладуться шляхи й не оновлюється водогін, бо, як не крути, життя хоч, буває, і нагадує казку, нею не є.

Можна було з полегшенням зітхнути, а позаяк будівля ще була переповненою, частину в’язнів, які, може, й мали родичів, але не суми й зв’язки, було розпорошено по інших закладах, у сусідніх областях і районних центрах, тимчасово і тим не менше надійно сховано — по службі та дружбі.

Сергія поміж них не було — ні між тих перших, що й зрозуміло, але й поміж других. У той час він разом із третіми, що репрезентували похмуру, попльовуючу більшість, розчищав пустище, прилегле до ізолятора й обнесене муром, на якому клубочився, скидаючись на переплетених в обіймах зміючок, той самий колючий дріт, де колись не інакше як стояв будинок, але відколи його не стало, утворилась незайманщина, що невідомо кому й належала. Упродовж десятиріч на ній нічого не зводили.

Сергій радів свіжому повітрю, яке вже бодай тому, що свіже, було майже як воля, адже в цій непридатній для тривалого перебування і такої кількості клієнтів установі не було території для прогулянок (якщо їх такими випадає назвати), що робило