Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Голос у князя був тихий, тоненький і зовсім не пасував до його масивної постаті. Цей контраст змушував думати про підступність цього чоловіка, що, здається, відповідало істині.

Зараз я відтворюю портрет Матневського-Шашкіна по пам'яті, і мені знову стає сумно від того, що перші мої записи про нього загинули, були там деталі невідновні. Отож я пускаю його зі своєї свідомості отаким відтвореним. Хай ступає, поважно роззираючись, в історію нову. Я бачу, як часом він зупиняється, здебільшого біля церкви, і широко хреститься. Тоді його круглі оченята виливають розтоплену синю печаль.

Біля кожної церкви він зітхав і заходив досередини, де з насолодою вдихав дух ладану і горілих воскових свічок. Тоді душа його розширювалася, і він наповнювався слізьми й замилуванням, було йому тихо й сумно, і думав він про гріхи свої та світові. Перед ним плавали дитячі личка, здається, вони співали якийсь канон церковної служби, князь упізнавав їх: двійко юних і гарних дітей, блідих та жовтих, як віск, бо вони померли, а він зволив думати, що то була кара йому за гріховне життя, що його вів до нещасного випадку. Князь виходив із церкви з племінним поглядом і з такими підтисненими вустами, що нагадували вони швидше риб'ячий, а не людський рот — смуток його був справжній, а може, тільки трохи награний, адже відтоді, коли під час епідемії скарлатини померли його діти, минуло вже п'ятнадцять років. Тож часом він змушений викликати в собі той біль, адже розумів, що нічого такого забути не може, що кару божу він має спокутувати двома способами: каяттям, молитвою, постом, усамітненим життям (перший спосіб) і ревною службою державі, притому ревною настільки, що в його підлеглих недаремно трусилися б коліна (спосіб другий). Тому весь його дім було наповнено старими й новими іконами, які князь не втомлювався купувати, лампадами і влаштованими в кількох місцях аналоями. З книжок у його домі були тільки Біблія, Псалтир, богослужебна література і підручники, за якими навчалися вихованці семінарій та духовних академій; він не втомлювався ті книги перечитувати, а за настільну мав "Моральне богослов'я". Коли ж з'являвся в канцелярії учбового округу, то обличчя всіх його підлеглих ставали, як у пісників, і говорили вони, намагаючись вживати якнайбільше біблійних висловів. Часом князь Матневський-Шашкін скликав чиновників у свій величезний кабінет, де, крім портрета государя, висіло сім солідного розміру ікон, і проголошував одну й ту ж промову, яку дехто встиг запам'ятати дослівно і потім досить утішно її пародіював. Перед тим як почати, князь заплющував геометричне круглі очка, і на його обличчя лягав мир. Від цього глуха тиша залягала навкруги, така, що навіть павуки й мухи не дозволяли собі чинити зайвого шуму, бо знали: після того піде твердий наказ усіх їх винищити. Коли ж погасали князеві очі, обличчя його ставало добре і благе, а вуста ледь-ледь розсувалися, бо м'якшали. Всі дивилися на те обличчя з підхлібною увагою, а дехто з тих, хто дозволяв потім пародіювати попечителя, — з радісним очікуванням; князь розплющував очі раптово, і його рот починав викидати слова одночасно з цим чародійним актом прозріння:

— Я хочу звернути увагу панства, і ви повинні в наказах та циркулярах передати ці мої думки в усі учбові заклади, ввірені в моє попечительство, що вся новітня наука, всілякі філософські учення і нова література — це ніщо інше, як творіння сатани. За божим допустом вони викидаються у світ, щоб Через диявольські спокуси випробовувати нашу віру й сумління, бо, спитуючи нас, бог уселяє в нас тверду віру в себе, достойних належно винагороджує, а недостойних відсилає кипіти в пекельній смолі. Єдино істинна наука — це закон божий, і коли ми навчимо наших підлеглих та учнів слідувати кожній його літері — виконаємо своє призначення навчителів і зробимо підлеглих вірними слугами бога, царя, як божого помазаника, і держави, цієї вищої благодаті для людини. Тоді ми посіємо на землі мир і високу моральність і дамо тим самим нищівну відсіч сатані, який щороку нас спокушає і хоче розладнати твердо упорядковане, бережене законами життя, перетворивши його у бридку марноту марнот. У мене все, панове, візьміть це до уваги й виконуйте.

Колись я, вперше почувши цю промову, був непомірне нею врадуваний, ці слова викликали в мене святий трепет — це таки було щось вище наївної науки мого батечка, який розумів і хотів розуміти світ десь так само примітивно, як будував свій світогляд, — не на загальнодержавних інтересах, а на своїй простакуватій вірі, через що мимовільно протиставляв себе світові і творив тим самим гріх, що його називають гординею людською. Кажучи відверто, свого часу я також гадав здійснити те, до чого додумався згодом директор Житомирського раввінського училища Ковнірчук, спинила мене тільки неблагозвучність мого прізвища; я побоювався, що князь зреагує на нього гостро суб'єктивно, адже він надто багато уваги надавав символам і звучанню самих слів, бачачи в тому вияв вищої сили, а не звичайну випадковість. Тому я й не осмілився свого часу висловити йому увіч захоплення його програмою та житейською філософією, а тільки віддав йому, образно кажучи, повітряний поцілунок, якого він, певна річ, не міг ні побачити, ні відчути.

У Житомирі Ковнірчук уважався завзятим мисливцем, вдома він мав чотири мисливські рушниці і двох собак та й виходив часом у супроводі свого ближчого товариша Ленсаля в ліс поблизу Лісової Кам'янки, де на болотах та озерцях захоплено стріляв дичину. Приїхавши в Київ, він використав ті ж таки мисливські навички, бо й тут прагнув дістати до рук дичину, тобто бажану посаду, і це йому, скажемо забігаючи наперед, вдалося.

В останній вечір перед виїздом у Київ Ковнірчук запросив до себе Ленсаля і покірно, навіть смиренно вислухав п'яне Ленсалеве патякання про те, що він, тобто Ленсаль, невдовзі стане директором Гімназії і тим самим дорівняється до суспільного становища свого приятеля.

— Ви директор, і я буду директором, отож ви на мене не дивитиметеся звисока, і я перед вами не схилятиму шиї, — сказав із торжеством у голосі Ленсаль.

— Ви, пане Ленсалю, старієте, — відповів на те Ковнірчук, бо на відміну від приятеля ніколи не п'янів. — Згадайте-но, як ви стали інспектором гімназії…

Ленсаль зирнув на Ковнірчука нетямковито і розтулив рота, аби щось відказати, але звідти не видобулося ні звука.

— Не поспішайте заперечувати, — мовив Ковнірчук. — Молодим ви знали, як що робиться, пішли, куди належить, і купили, що хотіли. Чому ж зараз сподіваєтеся собі на голову манни небесної?

— Я чесно й самовіддано служив, — пробелькотів Ленсаль. — Хіба не повинно за це мені воздатися?

Ковнірчук захихотів. Його тіло трусилося, а очі потонули в приочних капшучках.

— Ви служили для себе, пане Ленсалю, щоб мати змогу годувати й зодягати себе й родину. Так само служив би кожен інший на вашому місці — кому з того користь? Отож не дивуйтеся, що про вас ніхто нічого не знає, вас помітили б тільки тоді, коли б ви схотіли купити собі посаду…

— Але ж директором призначає сам попечитель, — трохи розгублено сказав Ленсаль, — а в нього слава непідкупного. Ковнірчук знову засміявся.

— Дуже все прямолінійно розумієте, пане Ленсалю. А чому? Тому, що старієте і ваш мозок вапніє. Не ображайтеся на мене, але директором ви не станете…

— Не розумію, — Ленсаль був здивований і спантеличений. — Наскільки я знаю — це вже мода така в попечителя робити з інспекторів директора.

– Інспекторів, котрі куплять у нього посаду…

— Думаєте, з ним можна те… — Ленсаль поворушив пальцями, наче перемацував банкноти.

— Був би я вам поганий друг, коли б сказав: "Так!" — мовив Коднірчук. — Випиймо!

Вони вдарили чарками, аж розплескали горілку. Щоб не розплескувати її більше, швиденько перекинули чарки до рота, і напій проваливсь у темну прірву.

Ковнірчук заплющив очі, тоді шумко дихнув, помацав пальцями повітря, а по тому втупив у Ленсаля важкий червоний погляд.

– Є в мене, пане Ленсалю, одна давня, а може, й недавня, одна заповітна, а може, й чудернацька думка. Знаєте, отак ходячи на полювання, я придивлявся до дерев. Ви придивлялися до дерев, пане Ленсалю?

— До дерев? — спитав уже зовсім приглушений трунком Ленсаль. — Ні, я ніколи не придивлявся до дерев.

— А я придивлявся і вам раджу. Всі ростуть із землі, всі однакові в лісі, над усіма спільне сонце, спільне небо, але одне дерево росте швидко, наче бур'ян, і до хмар досягає, а друге ледве кощіє і не може пробитися. Отак і ми, люди, в цьому світі: розумний угорі, а дурний унизу.

Він засміявся, погасивши очі. Ленсаль у цей час обгризав каплуняче стегенце, наближав його до обличчя, а тоді хапав зубами. Не завжди йому вдавалося вкусити, тоді він лише клацав.

— Чи мудро я кажу, пане Ленсалю?

— Воістину, — сказав, черговий раз клацнувши зубами, Ленсаль.

— Отак вони і пнуться один перед одним, ці дерева, женуть у рості, тягнуться — у цій гонитві й ліс виростає. Високий і в міру густий ліс. Сильніші виживають, а кволіші всихають, і нічого немає тут несприйнятного.

— Воістину! — сказав Ленсаль, таки гризнувши м'ясо.

— Два дерева в лісі ростуть: одне гарне, а друге добре. Разом ростуть, і місця їм біля себе досить, і не ображають одне одного, а от одне стає вищим, а друге нижчим.

— Вище — це ви, а нижче — це я, — благодушно прорік Ленсаль і почав наливати в чарки. Рука його була непевна і пролила трохи на стіл. Ленсаль взяв шматочок хліба й почав вимочувати трунок.

— Таким хлібом закусювать гарно! — сказав.

— Стривайте, не пийте, — стримав його Ковнірчук. — Бо вип'єте цю, і ваша голова, як барабан, порожня стане. Я вже вас знаю. Коли мочите в горілці хліб, уже досить вам пити. А я хочу, щоб моє слово до вас дійшло. Я вам приятель і впоперек дороги ставати не хочу.

— Хіба ви можете мені стати впоперек дороги? — здивувався Ленсаль. — Ви директор, а я інспектор, ви в одному місці служите, а я в другому, а коли на полювання ходимо, ви стріляєте з-однієї рушниці, а я з другої. Чи, може, ви директором гімназії захотіли стати?

— Вгадали, пане Ленсалю, — всміхнувся Ковнірчук. — Хочу вашим начальником бути. Але в чесному з вами змаганні. Я росту, і ви ростіть, а хто кого обжене — бог вирішить.