Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

І серця на мене за те не тримайте, бо ми — як два бігуни: один біжить і другий, а хто пережене, теж бог знає. Не будемо тільки один одному підніжки ставити. Ви на бога уповаєте і я, а кого він полюбить, це його воля…

Ленсаль наливався червоною барвою, як селянка вином.

— Це безчесно з вашого боку, — сказав він. — Коли так станеться, нашій дружбі кінець!

— Може, й кінець, бо я вашим начальником стану, а що не безчесно це, я ладен голову покласти. Я біжу, і ви біжіть. Ви манни чекаєте з неба, а я манну в крамниці купую. Ідіть і ви купіть або переженіть мене. Бо коли не я, ваш приятель, директором стану, то пришлють сюди третього — не тільки ми хочемо тієї манни. А чи буде той третій ліпший, ніж я, подумайте…

Ленсаль схопив зі столу наповнену чарку й ковтнув її, як муху.

— Я думав, що ви друг, а ви… падло! — сказав і різко підвівся. Але зачепився за ніжку столу і ледве не впав. Вирівнявся і став знову, червоний, як рак.

— Міг би вас не попереджати, а от бачите — попередив. І я, і ви в одному лісі ростемо, грунт один, і сонце одне світить. Та й бог однаково сприяє…

— Щось ви часто про бога почали згадувати, — сказав Ленсаль їдко.

— Бо всі ми під ним ходимо, — По-святенницькому звів очі Ковнірчук. — Всі нитки доль наших він тримає у своїх руках.

— Смієтеся з мене? — ледве провернув язиком Ленсаль. — Прощайте навіки!..

Ковнірчук сміявся навіть тоді, коли його співтрапезник грюкнув дверима.

— Даремне прощаєтеся, пане Ленсалю! — крикнув йому вслід. — Хто зна, може, вам доведеться переді мною на струнці стояти!

Він позіхнув, і рот його несподівано виявився величезний і чорний.

— Ну що ж, шановний, ви лишилися сам, — солоденько сказав він. — Випийте ще чарочку, бо це буде остання на багато днів, хе-хе! Остання чарка на багато днів! — проспівав він, імітуючи голос дячка, і притулився до чарки, як до вуст найкоханішої з жон…

Ленсаль у цей час ішов по залитих дощем вулицях, настрій йому зіпсувався. В цей час з-за рогу на повний чвал вискочив екіпаж і заляпав інспектору гімназії полу шинелі і штанину. Ленсаль же був людиною охайною, і це вразило його більше, ніж зрада давнього приятеля. Ленсаль вилаявся, а оскільки хміль не покинув його, заплакав. Дощ змив ті сльози і їх ніхто не помітив, за винятком мене, бо мені в той вечір закортіло прогулятися. На відміну від Ленсаля я мав над головою чудового парасоля і йшов під ним, як під справжнім дахом, тукотіння дощу по натягнутій тканині було мені приємне.

— О, пане інспектор! — сказав я. — Добрий вечір!

— А ви чого лазите в дощ! — накинувся на мене Ленсаль, наче я був не вчитель, а гімназист.

— Гуляю, — сказав я найдобродушніше. — Маю звичку перед сном подихати повітрям.

Ленсаль схаменувся, бо вжив-таки неналежного тону, і почав скаржитися на зловмисний екіпаж, котрий обляпав йому полу шинелі (а шинелю цю він зовсім недавно пошив) і штанину, хоч не таку нову, як шинеля, але зовсім добротну.

— Чи не дозволите, пане інспектор, — з участю сказав я, — взяти вас під захист цього чудового парасоля?

Ленсаль це мені дозволив. Я взяв його під руку, і під спільним дахом ми відчули затишок та погодженість.

— Ви помітили, що я п'яний? — спитав Ленсаль. — Не вражайтеся й не осудіть.

— О, всі ми буваємо п'яні! — сказав миролюбно я. — В той чи інший спосіб.

— Скажіть, що найбридкіше в цьому світі? — спитав Ленсаль.

— Зрада найближчого приятеля, — в тон йому відказав я.

— Звідки ви це знаєте? — насторожився інспектор.

— Бо колись сам пережив таке, — збрехав я. Дощ мирно тахкотів над нашими головами.

— Знаєте, ви вгадали, — проказав він розм'яклим голосом. — Це таке почуття, наче тебе викачали в гною.

— Навіть гірше, — підхопив я. — З гною можна обмитися, а від зради приятеля ніколи.

— Маєте рацію. Здається, щось, десь, колись я вчинив не так.

— Коли віз наскакує на воза, — мовив я, — один візник здебільшого не винуватий, але калічаться обоє.

— Я не знав, що ви такий проникливий, — здивувався Ленсаль.

— Це тільки ввечері і в дощ, — сказав я. — Живу як палець, а коли людині самітно, вона смутиться. Коли ж смутиться, вона мимоволі починає мислити.

— Сам бог послав вас мені назустріч. Знаєте, я мав приятеля, доброго приятеля, а той узяв і плюнув мені в обличчя.

— В мене колись було так само, — збрехав я — Відтоді уникаю сходитися з людьми ближче. Давня мудрість: ні з ким ти занадто не сходься у світі: не радітимеш, але й не смутимешся.

Ленсаль мовчав. Сопів, і у затишку парасоля поширювався горілчаний перегар.

— Може, воно й так, — сказав після мовчанки. — Все наше життя якесь змагання. Все воюємо, все воюємо, але в житті особистім… Хочеться мати когось такого, з ким би не був підозріло-насторожений. Душі все-таки треба відпочивати.

— Тим і страшна зрада, — сказав я. — Людина опиняється голою перед світом та небом.

— О так! — вигукнув Ленсаль. — Скажіть, не здаюся я вам непристойно п'яним?

— Непристойно п'яний світ, — відповів я. — Людина помічає те, тільки випивши.

— Але ви, кажуть, не вживаєте цього зілля? — здивувався Ленсаль.

— Бо не хочу, щоб світ був для мене непристойно п'яний. Ви вже вдома, пане Ленсалю.

— Я не хочу йти додому, — примхливо сказав Ленсаль. — Жінка мені зараз влаштує гарячу купіль.

— Це й добре, пане Ленсалю, — сказав я. — Відведете з нею душу і заспокоїтеся.

— Ви гадаєте?

— Переконаний у тому, — мовив я і штовхнув інспектора ліктем.

Я побачив бліду пляму його обличчя, повернувся він до мене, наче хотів придивитися. Але я знав, що він бачить: величезний чорний парасоль й людські ноги під ним.

— Ви хороша людина, пане Сатановський, — сказав він. — Скажіть, чому всі вас не люблять?

Я засміявся. Мій сміх під парасолем звучав глухо.

— Де ви бачили, щоб хтось любив хороших людей? — спитав я. — Люди люблять корисних собі людей.

— Вчора я теж так думав, сьогодні — ні!..

Він стояв і дивився, як відпливає в дощовий морок мій парасоль, а я відчув, що мені під цим дощем весело. Завтра він пожаліє, що вдався зі мною у щиру розмову, і йому буде незручно дивитися мені в очі. Завтра він зробить вигляд, що забув про цю зустріч і про нашу несподівану погодженість: що може бути спільного в молодшого вчителя із виконуючим обов'язки директора. Він пройде повз мене, холодно кивнувши, бо захоче відгородитися від цього вечора, коли він виказав своє слабодушшя, завтра він знову стане нормальний. Розпікатиме вчителів, і посилатиме під різки учнів, і ступатиме по коридору з тою ж таки урочистістю, з якою виступав колишній директор, на його обличчі лежатиме відомий усім директорський вираз, від якого на всіх, в тому числі й на мене, нападатиме ляк.

Зараз він сховається за дверима власного дому, де чекає на нього роз'ятрена жінка, і вони зітнуться між собою, як коти. Здається, він поведеться сьогодні з жінкою нещадніше, ніж завжди, а може, й злякає — це треба йому, щоб знову стати самим собою. Я йшов під широким дахом парасоля й усміхався: моя доброта не дала йому втіхи. Він змушений був прийняти її в хвилину слабкості, і найкраще, коли вважатиме мою доброту за підхлібність собі. Так, це виляння хвостом кволішого й меншого перед старшим та сильнішим — старші й сильніші люблять таке відчувати. Але в ньому житиме й тривога — він не може, як Ковнірчук, поїхати до Києва й собі, щоб там зладнати своє діло, — йому треба бути в гімназії. Зрештою, він живе зі своєю жінкою так, що в нього в кишенях гуляє вітер, і це — головна причина, чому лишиться бездіяльний і сподіватиметься манни з неба, — його приятель і супротивник не матиме в ньому конкурента. Зрештою, він і справді старий та немічний і давно змирився з думкою, що йому ніколи не стати поліцейським. Вже хоче забезпеченого спокою, але ніколи його не матиме. З інспекторського місця його ніхто не прожене, бо він шанується, але вище цього не стрибне. Той, хто хоче стрибати, не може мати такої розслабленості, йому потрібні насталеність у м'язах і гаряча кров.

Через якийсь час сюди прибуде новий директор, здається-таки, Ковнірчук. Вони займуть супроти себе позицію холодної та чемної війни, яка кінчиться безсумнівною поразкою Ленсаля, коли він захоче дослужитися на своєму місці пенсії. Отож увесь свій запал і лихоносність виміщатиме на тих, хто не зможе йому зашкодити, тобто на учнях та власній жінці. Хвилини слабкості в нього будуть, але тільки тоді, коли світ ставатиме для нього п'яним. Тоді він прокидатиметься зі свого сну і переконуватиме себе, що він таки добра людина. Коли жінка до того допустить, він виллє на її грудях розчулену сльозу, а коли виявить нетерпимість, гірше буде їй, а не йому. Гімназисти цих складних переливів його єства не пізнають, а понесуть із собою в пам'яті його образ, як поліцейського, котрому не пощастило.

Через кілька днів директор раввінського училища був уже в Києві і здійснював операцію, яку давно розіграв в умі з усією мисливською винахідливістю. Перше, що він учинив, — найняв собі приміщення у напівпідвалі за два будинки від дому попечителя учбового округу. В лавці Києво-Печерської лаври він накупив дешевих образів у рамах і без рам, а маючи серед ченців брата у других своєї покійної жінки, ввійшов із ним у стосунок, вгостив брата так, що той не зміг вийти до вечерні, а натомість дістав у нього в позику, написавши розписку, Біблію печерського друку в стародавній шкіряній палітурці з тисненнями та двома замками. В тій-таки лавці він придбав немало лампадок і воскових свічок, заставив усім тим добром куток навпроти вікна, що виходило на хідник, по якому в один і той же час зволяв шпацірувати його світлість. Влаштував він і аналой, покривши його парчею й поклавши туди Біблію. Лампади й воскові свічки запалювалися за десять хвилин до того, коли Матневський Шашкін щодня після обіду з палицею в руці, незважаючи на погоду, виходив із дому. За п'ять хвилин до того, як мав підійти князь, Ковнірчук кидався відчиняти кватирку, на розведений у жаровні вогонь висипав жменю ладану, якого купив у тій-таки печорській лавці цілу торбину, а сам падав на коліна перед аналоєм, гаряче хрестився і бив лобом об підлогу, молячи бога, щоб князь звернув на нього увагу і посприяв здобути місце директора Житомирської гімназії.

Князь ішов хідником, викидаючи палицею, обличчя його було погідне, геометричне круглі очі синьо сяяли, чималий ніс, помережаний червоними капілярами, стримів з усією поважністю, вуста стулялись у курячу гузку, а масивне підборіддя похитувалось у такт ходи.