Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

— Вибачте, можна ми з Ліною поговоримо наодинці? — спитала Віра Василівна у матері дівчинки. 

Та знехотя підвелася зі стільця, з тривогою поглянула на доньку.

— Добре, я почекаю в коридорі, — вичавила з себе  втомлену посмішку і вийшла.

— Сідай, будь ласка, — психолог вказала на другий стілець біля вікна. Ліна слухняно вмостилася на ньому — руки рівненько складені на колінах, на губах ввічлива усмішка — звичайна собі дівчинка одинадцяти років, не красуня, але й не страшко, не вундеркінд, і не аутсайдер — нічого дивного в ній психолог не помітила.

Після того, як за її матір'ю зачинилися двері, Ліна сіла вільніше, її риси обличчя розслабилися.

"Мама-контролер, — подумала Віра Василівна. — Дитина у її присутності увесь час напружена, навіть з чужими їй легше порозумітися…"

— Привіт! — усміхнулася до неї. — Ти в якому класі, Ліно?

— У шостому.

— Бачу, любиш читати?

— Так.

Вона йшла на контакт охоче, але все одно залишалася замкненою, сконцентрованою на чомусь в глибині себе. Хоча нічого патологічного в цій поведінці не було — на світі повнісінько людей-інтровертів, навіть себе Віра Василівна відносила до них.

— А що зараз читаєш?

— Мері Стюарт, "Кришталевий грот".

Психолог вперше чула про таку книгу.

— Мабуть, це щось казкове?

— Так, про чарівника Мерліна і короля Артура.

— Ясно. Я теж у твоєму віці любила казки.

Дівчинка усміхнулася одними губами, очі її залишалися серйозними.

— Ліно, а Кастанеду ти читала?

— Так, мені Марина дала, взяла у старшого брата. Він казав, що там є про мандрівки у часі, і як душа виходить з тіла…

— І як, тобі сподобалося?

— Ні, вона нудна, — дівчинка позіхнула. — Я мало що зрозуміла, віддала назад.

— А оцей віршик? — психолог простягнула їй аркушик, принесений матір'ю Ліни. — Це ти написала?

Дівчинка кинула побіжний погляд на папірець:

— А, то я з книги переписала. 

— З якої?

— З Акуніна. Ви читали про Фандоріна? 

Про Фандоріна Віра Василівна була в курсі.

— А тобі ще не зарано читати такі дорослі книги?

Ліна підняла на неї кришталево-прозорі наївні очі:

— Так там же сексу немає. Тільки детектив.

Психолог усміхнулася. Вона пригадала, як і сама в віці цієї дівчинки полюбляла таємно від батьків гортати "дорослі" книги.

— А в школі як у тебе справи? З однокласниками немає проблем?

Вона відповіла здивованим поглядом — мовляв, з якого дива?

— Ні, все добре, дякую.

І далі сиділа, рівненько поставивши ноги в чорних чобітках на шнурівці — акуратна, як дореволюційна гімназистка.

— Твоя мама каже, що в тебе немає друзів…

— Ні, чому ж, у мене є друзі, — запевнила Ліна. — Я ходжу до хореографічної студії, ми на змагання їздимо.

— Це чудово. А ким ти хочеш стати, як виростеш?

Дівчинка замислилася. На мить її обличчям ніби пробігла легка хмаринка, і Вірі Василівні здалося, що з милого дитячого обличчя, з цих широко розкритих очей на неї поглянула зовсім інша людина. Психолог здригнулася, і мана зникла.

" Ні, мені самій потрібно пропити антидепресанти, — подумала вона. — Ця весна, що ніяк не почнеться, клятий авітаміноз…"

— Я хочу бути телеведучою, — спокійно відповіла Ліна.

— Це гарна професія.

Вони обоє помовчали, очікувально дивлячись одна на одну.

— Може, ти хочеш мене про щось запитати? — лагідно сказала Віра Василівна. — Ти знаєш, я психолог, можу дати поради щодо вирішення різних проблем. Чи їх у тебе немає?

Дівчинка раптом глибоко зітхнула.

— Знаєте, я б хотіла познайомитися з одним хлопцем, але не знаю, як це зробити. Якось буде дивно, як я просто підійду і скажу йому: "Привіт, давай дружити", правда?

"Цілком нормальна дівчинка, — подумала психолог. — Тут маму лікувати треба, а дитина поводить себе звичайно, як і всі її ровесниці. Може, читає забагато. Але хіба це погано?"

— Ти знаєш його адресу? — спитала вона.

— Так.

— То можна написати йому листа. На папері легше висловити свої думки, принаймні, у мене завжди  так було. Та я думаю, що й ти зі мною згодна. Чи ні?

— Дякую, — дівчинка відкинула з чола неслухняний чубчик. — Гадаю, ви маєте рацію, Віро Василівно.

"Іноді вона поводиться як доросла, — подумала психолог. — Ох уже ці нинішні акселерати…"

Та варто було дівчинці з мамою вийти з її кабінету,  як вона відразу ж викинула їх із голови та переключила увагу на нового пацієнта.

***

Максим та його друг Сашко поверталися з занять футбольної секції і їм було дуже весело. Їхня команда тільки що перемогла суперників із сусідньої школи, і в жилах хлопців ще кипів бойовий азарт. Вони жваво обговорювали найзапекліші моменти гри та навіть відтворювали мімікою та жестами різні цікаві епізоди.

Сашко ще й тримав у руці м'яч та намагався жонглювати ним, не припиняючи базікати. І от, коли вони увійшли до під'їзду, цей клятий м'яч вискочив у нього з рук і з усього маху вдарився об металеві поштові скриньки, що висіли на стіні .

Голосний гуркіт розлігся у під'їзді, хлопці аж здригнулися, нашорошивши вуха — їм подумалося, що от зараз зі своєї квартири на першому поверсі вибіжить найбільша скандалістка будинку баба Галя та почне їх лаяти. Але, на щастя, в під'їзді було тихо.

— Ну, бувай! — попрощався Сашко, що жив якраз по сусідству з бабою Галею. А от Максові ще треба було підніматися на свій третій поверх. Він обережно причинив дверцята поштівок, що відкрилися навстіж від влучного удару — і раптом побачив, що у глибині їхньої власної скриньки щось біліє. Сягнув туди рукою — і дістав конверт.

"Мабуть, бабуся зі Львова прислала листа", — подумав хлопець. Всі інші родичі вже лінувалися писати, хіба телефонували на домашній номер, і лише бабця Стефа періодично надсилала його батькам списані дрібненьким вигадливим почерком білосніжні аркуші. Проте на цьому конверті почерк був не бабусин. Круглі, великі літери ніби виведені дитячою рукою. Ще й підписано після адреси: Максиму.