Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

Чи він такий підлий?

Ні, він добрий, він чує, що добрий і що ним заволоділа лиш якась могутня погана сила, котрій не хотів опиратися, і тепер тоне…

А її очі, здавалося, що говорили: «Я тут, свідок твоїх здобутків. Нехай живе мужська честь і мужське діло!» А відтак чи не усміхнулася вона? Ні, це не був усміх, це був плач роздертої душі, що виступав у неї так, цей усміх розуміє він в тій хвилині так добре! О, він розумів її завсіди!

Вона виступила з ряду видців і вийшла з костьолу…

Йому діється так, як би на його душу залягла тінь і затемнила все, що зложилося для нього так «гарно й сонячно»! Через хвилину він немов обезсилений, немов западається в себе і майже не може вдержатися спокійно, щоб не звернути на себе глибшої уваги; але за хвильку звертається до нього священик, і він мусить над собою запанувати.

. . .…..

Свіжий, холодний воздух вдарив її в лице, коли вийшла з костьолу. Вона немов відродилася наново, віддихує глибоко.

Так! Тепер вона свобідна. Позбулася того, що пригнітало її і заморочувало її душу. Вона те зсунула з себе і оставила йому; а він буде те носити до кінця свого життя…

Як же видивився там на неї, мовби побачив її вперше в житті! Правда, вона стала йому цілком чужа, так само, як і він не був для неї вже тим колишнім Василем з бунтівничою душею і ідеально гарними думками, за котрим з жалю раз мало що не збожеволіла! Тепер – за два-три роки – перестануть себе й знати. Так буває звичайно. Тепер стане йому полька тим «морем», в котрого золотих хвилях буде купати свою душу, спрагнену «любові».

Гай, гай, як все гарно склалося!

Вона була би те говорила цілому світові, щоби добре чули всі і добре все затямили. Нею запанувала якась дика веселість, і вона чулася сильною, мов львиця. Відтак задержалася на хвилинку і задумалася: «Куди тепер?»

Усміхнулася.

«Однаково куди; куди-небудь».

Її не ожидав ніхто. Могла йти і йти, доки би з утоми не повалилася; те не викликало би в нічиїм серці жалю.

Вона йде скоро, мовби хотіла утекти перед тим, що перед хвилиною пережила, мовби воно йшло крок в крок з нею, гуляло кругом неї. Вона з своїм гладким, шелестячим, довгим шлейфом, з великими пожираючими очима, а він з лжею на устах і на чолі… Гай, гай! як все гарно склалося!

«Я не нещаслива, – силується втихомирити себе щокрок і підносить гордо бліде лице. – Я лиш сама. І що ж на тім? Слово «нещастя» придумав якийсь безсильний чоловік, воно прийнялося і находить відгомін. Чи ослабати їй для того?»

Всюди кругом неї клекотить життя, розлягається безладний гамір людської товпи, розмови, сміх і дзвінки. Елегантні сани мчаться блискавкою дорогою повз неї, багато пар, побравшись попід руки, горнеться тісно одно до другого і йде, весело балакаючи…

Куди йде вона? Адже вона не хотіла до нікого йти, майже не мала нікого, бо саме тепер не було жодної з її товаришок в місті. Малярка від'їхала до В., а Оксана, помирившись з чоловіком, виїхала з ним. Одного дня прийшла до неї зворушена, з чудним блиском в очах і оповіла їй, що він приїхав по неї і що обоє помирилися.

– І так я йду, Наталко, – говорила з якимсь напівнасмішливим, напіврозпучливим усміхом. – Він каже, що я йому потрібна до життя, мов воздух, і я рішилася стати йому тим воздухом. Чи вже не розстанемось більше? Бог знає, може, ні. Він казав, що не пустить мене ніколи від себе і нехай уже раз зрозумію, що він любить мене на свій спосіб! Буду старатися привикати до того «способу», хочу, щоби щастя усміхнулося до мене ще раз так, як в перших днях нашого подружжя. Ах, Наталко, люблю його шалено… – І виїхала. А тепер вона не має тут майже нікого.

Вона придивляється тепер людям, як ходять у світлі, там далеко долом вулицею перед нею і тут близько біля неї. Там, куди вона звертає свої кроки. Яка їх всюди сила! Як же їх багато, справдішнє море люду. А й там далі, де вона не була і де її, може, ніколи й не буде, і там їх така маса!

Їй впадають в очі нужденні постаті жіночі і чоловічі з змарнілими лицями. То її посестри і браття говорять її мовою і належать до тої самої матері, що вона. їх багато. Однак – куди гонять вони, за чим? Де їх доми, і як живуть вони? Ні, радше вже, яка їх доля?

«Доля!..» І, усміхаючись, пішла далі.

Не дивилася ні вправо, ні вліво, лише перейшла скоренько попри ясно освітлену елегантну кав'ярню, з вікон котрої ллялось світло струями, освічуючи всіх, що переходили тротуаром, і вступила в другу вулицю так нагло, що спітнулася сильно з якимсь панком. З переляком відскочила, вп'яливши в нього свої очі, але майже в тій самій хвилині помчалася вперед. Він завернувся і пішов за нею. її великі, промінні очі, що блиснули з-під чорної шапочки на нього в переляку, зацікавили його; а її висока гнучка постать манила його… Хто вона? Йому здавалося, що її уста усміхнулися при слівці pardon[114], киненім скоро й півголосом. Вона спішиться, але він здогонить її.

Ідучи за нею, приглядається він її одежі. Він тонкий знаток в таких речах. Пальто лежить на ній складно, зріст у неї прегарний, але пальто не послідньої моди, а рука, що держить, мабуть, несвідомо сукню, без рукавички. Чи оце не якась кокетерія, щоби подивляли її білу руку? О, жінки, ті жінки!.. Далі зарукавок також не послідньої моди!

І він іде вже сміло за нею. Що ж, спробувати можна… Крім того, вона звертається в одну вулицю, не замешкувану великою аристократією, а це також дещо значить…

Він прилучається до неї, оглядає бистрим оком її профіль, а відтак каже привітним голосом і з таким же поклоном, що він замічає, що вона йде в оцю «погану» вулицю сама, і тому осміляється відпровадити її…

Вона станула мов вкопана і, глянувши на нього, усміхнулася.

– Я дійсно сама, – промовила якимсь здавленим голосом. – В мене нема ні вітця, ні матері, ні брата, ні мужа, котрі би мене проводжали, тому маєте право обиджати мене!

Вона тремтіла на цілім тілі від обиди, а йому здавалося, що, промовивши тих кілька слів, виросла йому понад голову. Вона глянула на нього з несказаним маловаженням, а відтак, відвернувшись, пішла далі.

Затяла зуби і зморщила чоло, а очі шукали зористого неба…

– Видиш, бабуню, видиш? – прошептала, і