Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

— Хоч ти й не будеш моєю дружиною, що вже зрозуміло, але я твоїм другом спробую залишитися. Звертайся, якщо що. Розворушимо це болітце. Соня, якщо той пацан тебе не завоює, я чекатиму. Я вмію чекати, - кричав навздогін п’яний  Діма.

— Я б на твоєму місці не робила цього, - зникла за дверима під'їзду. Ступивши на поріг рідного дому, почула від тата:

—    А що так рано? – і це о дванадцятій ночі. А коли ми з Максом засиділися до дев'ятої години вечора, батько лаявся «Чому так пізно?» Як усе змінюється з роками. Напевно, якби я прийшла під ранок, батько був би радий, бо це означало, що я провела ніч з Дімкою. Як вони з мамою хотіли цього шлюбу!

—    Нормально. Па, подзвони та виклич Дімі таксі. Він випив.

—    Він віз тебе п'яним? - батько на очах починав сердитися. – Зовсім здурів хлопець!

—    Ні. Ми приїхали і він потім випив, доки говорили, - зняла всі підозри з Діми.

—    Ти йому вкотре відмовила, якщо хлопець напився, - здогадався батько. - Адже могло все так чудово скластися. Подали б заяву, через місяць весілля. Та що там місяць, я сказав би, так і завтра розписали.

—    Па, ти коли з мамою одружився, твій батько так само сватав ту, яка йому подобалася? - вирішила відверто запитати. Батько замовк і більше не промовив жодного слова.

— Ти залишила Діму в машині й не запросила до будинку? – голосила мама.  Вискочила  надвір, перевірила, що Діму таксі забрало й розчаровано  повернулася назад. Через деякий час подзвонила Діминим батькам і переконалася, що «хлопчик» вдома вже спить. Прийшла до мене розказувати, який неймовірний шанс у житті я втрачаю. Тепер треба було розбиратися з мамою. З мамою було простіше – розповіла, хто, у що був одягнений на випускному, що їли та пили, пару гарячих пліток – мама переключилася  й з питанням термінового заміжжя заспокоїлася.

Щоб якось оздоровити свій дух, я на два тижні поїхала в село до бабусі. Сіновал, коров'яче молоко, свіжі щойно знесені теплі яйця та колодязна м'яка вода відновили мої сили та бажання жити. Не шкодуючи рук і сил, почала я допомагати бабусі на городі, особливо старанно намагалася боротися зі шкідниками: колорадський жук окупував картоплю, гусінь обсіла капусту. Першого пирскали отрутою, другу – притрушували попелом.
Бабуся вирішила навчити мене складному ремеслу - закатування варення та закривання різносолів. Тільки встигала я мити банки та вибирати огірки з помідорами. Ось за цим заняттям застав нас із бабусею Владік. Вони з дружиною Світланою та синком Ванькою вирішили вирватися на відпочинок до Чорного моря в Алушту, тому прихопили й мене для повного комплекту.
Ця поїздка мені була потрібна, як бальзам на рану, хоча спочатку я не хотіла їхати. Неподалік Ялти в невеличкому курортному містечку проживала баба Маруся – тітка мого батька. За часів мого дитинства ми часто до неї їздили. Чотири роки тому баба померла, залишивши будинок нашій родині. Батьки тільки й чекали на вдалий момент, щоб продати цей будинок.
І якщо їхали на відпочинок до Криму, то до пансіонатів, але не до будинку баби Марусі.

На море я їздила майже щороку, тому нічим здивуватися не довелося: купання в морі, насолода молочною вареною кукурудзою, самсою та пахловою, а також делікатні «відшивання» чоловіків, що чіплялися, немов реп’яхи до кошлатого песика, – традиційна програма. Тепер я ще милувалася стосунками Владіка та його дружини Свєти.

Я знала свого брата все своє життя й неодноразово дякувала Богу та всіляким вищим силам за те, що він у мене був і є. Спочатку він був шкідливим підлітком (між нами різниця в десять років), потім красенем-старшокласником, за яким стільки дівчат бігало, що мама хапалася за голову й не знала, що робити з телефоном, який  не замовкав. А одружився він з  непримітною Свєткою. Я не відразу  роздивилася в ній добру, порядну, а головне - сімейну людину. Вона не нав'язувалася Владіку, як інші дівчата, просто жила своїм життям, іноді потрапляючи в поле зору мого братика.

— Влад, а за що ти Свєтку любиш? - якось лежачи на шезлонгу, поки Світлана купала в прибережній косі Ваньку, запитала я у брата.

— За все. Вона – моя жінка. Я чудово її розумію, і вона мене теж. Ти знаєш, у нас не було шаленої пристрасті. Тихе, спокійне кохання. Але зараз я її ні на кого не проміняю. Мені з нею затишно й комфортно.

— І ти не боїшся, що зрадить? – тихо спитала я.
– Я про це взагалі не думаю. У житті, звісно, всяке буває. Хочу, щоби було класно. А тебе що, батько додавив із заміжжям? Дімка дочекався? 

- Причому тут це? Просто запитую. Я в пошуку. І явно не Дімки.

- Ну-ну, шукай, Київ великий. Тільки, сестричка, не виходь за будь-кого. Краще почекати та знайти своє. Щасливий шлюб – багато важить. А до Дімки я б на твоєму місці придивився. Цікавий екземпляр. І майже як рідний.

Прийшла вся мокра Свєтка, витерла Ваньку й посадила грітися на сонечку. Владік дбайливо одягнув синові панамку й провів долонею по мокрому плечу дружини.

— Гарна водичка? - запитав у Свєтки.

— Так. А ви чого не плаваєте? Соня, кидай валятися на рушнику, там такий хлопчик плаває – захитаєшся. Все на тебе поглядає.

— Може, мені погладшати, щоб на мене не вирячалися? - роздратовано відповіла я, але подивилася на ділянку моря, куди показувала Свєтка. Хлопчик був нічого, але його самовпевнена посмішка мене вже дратувала.

— Встигнеш ще погладшати. Я он Ваньку як народила, одразу фігура споганилася, - сумно констатувала  Світлана, оглянувши з легкою заздрістю мою фігуру.

— У кого споганилася? У тебе? Брехня! Ти в мене найпрекрасніша! Може комусть і подобаються супові набори, але мені краще, коли є на що подивитися, - похвалив Владик, і Свєтка засяяла, як сонечко з-за хмарки. А я вкотре замилувалася стосунками в сім'ї брата.

Відпочинок на морі пролетів швидко. Щоденні сніданки, пляж, обіди, пляж, вечері, дискотеки, прогулянки набережною, екскурсії вже набридли, тому поверненню додому були раді. А вдома здивував тато. У нього з моторошним токсикозом до лікарні на збереження поклали секретарку. Жінці було вже за сорок, і це була її перша вагітність, про яку мріялося  і неюсамою, і її чоловіком багато років поспіль, тому жодна робота не могла перекрити цього щастя. Поки батько підбирав протягом двох тижнів собі нову секретарку, цю погану у всіх відносинах посаду довелося тягнути мені. Це вдома  тато був добрим та ласкавим.  Як тільки починався робочий день, він перетворювався на розумного диктатора з купою вимог. А вічне брязчання телефону мало не зробило з мене істеричку. Як я зраділа, коли з'явилася нова секретарка!   Ні словами сказати, ні пером описати. Подумки я була вже в школі й розмірковувала, чим займуся протягом тижня перед першим вересня. Коли я оголосила батькам, що повертаюся до Києва, батько сердився (він сподівався прищепити смак до роботи на заводі), але не став відмовляти. Працюючи із папірцями на заводі, я зрозуміла, що мені подобається бути вчителем, бо усе пізнається в порівнянні.