зачекати, стримував Пілоден, три постріли — поки що небагато, потрібна добре зварена юшка, наказ згори. Отож Люсьєн Верней тієї миті, коли розчахлися двері, просто в груди, і поліг мурахократ на землю, ставши килимком для двох мурахоїв, які розтоптали його, і це було останньою подією і в його, і в їхньому житті, бо Люсьєн Верней бах-бах, другий мурахой, падаючи, бах, Люсьєн Верней поволі згинався, тим часом Маркос та Ередіа майже водночас бах, Ередіа і Маркос зачинили двері й дивилися на Люсьєна Вернея на підлозі, кляті двері, бурчав Люсьєн Верней, поставте спереду шафу, Моніка шукала чогось, пусте, дбай про інших, кров текла поміж пальців Моніки, Андрес і Сусанна допомагали їй підняти Люсьєна й покласти на диван, Ґладіс із непотрібною хусточкою, гикання, два постріли поспіль у північне вікно, Ередіа пригнувся, бах-бах-бах-бах, і тієї самої миті з-поза кедрів усі, хто жив в околицях Егіона, і великого Еліке, і в усьому тамтешньому краї, на чолі з Мураханом в обладунку з пишної бронзи і славетним своїми звитягами ринули тлумом єдиним до вікон, Патрісіо поклав на землю першого, голомозого мурахонудиста, нездоланний порив до дверей, зіткнулися груди в груди Маркос і himself[184] Мурахан, надто inflghting[185], щоб пустити свинець, а Ґомес із пустою обоймою шукав простору, щоб бити руків’ям, Андрес кинувся поміж Маркосом і Мураханом і дістав від другого з названих вище удар у самісіньку пику, що вернув його до джерел походження видів, сирена в саду і свистки, Іхіньйо відступає з пістолетом у руці, кажучи Маркосу: віддай його або я тебе вб’ю, і Маркос бачить свій пістолет у руках мурахократа, що приклеївся до Іхіньйо, Маркос збагнув одразу, застиг і зів’яв, немов уві сні, перед дверима, куди пхалися мурахи, повільно поклав руки в кишені, сказав: ідіть і шукайте, якщо стане вам духу, бачив, як пістолет Іхіньйо піднімається йому до очей, думав, чи Людмила просидить нагорі досить довго, поки прибуде поліція, а чи, як і завжди безумна, полячка збіжить униз у самому розпалі подій, пауза, немов технічний збій під час демонстрації фільму, не стріляйте, доне Іхіньйо, вас побачать, постріл, фари в саду, і сльозогінна граната, вже геть непотрібна, розривається коло ніг Патрісіо, всім руки вгору. Неможливо й далі дотримуватися класичних описів, думав той, ти знаєш, посередині сходів, це неправда, цього не сталося, хай там що, а не сталося, а якщо й сталося, то не так, надто легко спиратися на класиків і стверджувати, мовляв, ти розповідаєш про те, що попри всю невірогідність таки сталося, розповідати про неможливе, яке ще відбувається, неможливе, про яке годі не думати, що це затримка фільму, і в залі от-от засвистять, ця пауза трьох армій перед фіналом може бути і його власною паузою на сходах, його сумнозвісною нездатністю до одночасності, ба навіть послідовності, коли події розгортаються занадто швидко, скажімо, вузол Маркос — Мурахан — Ґомес — Андрес, у якому застигли і до, і тепер, Іхіньйо відступає з пістолетом у руці, каже Маркосу: віддай його негайно або вб’ю тебе, і водночас Сусанна, діагональна тінь Сусанни ковзнула аж до Патрісіо, закутаного димом від гранати, схопила його за плечі, таж треба таки наважитись на що-небудь, задля Люсьєна Вернея, простертого на дивані, Моніка перев’язує йому плече (але як серед пострілів і за зникущий проміжок часу могла з’явитися пов’язка, що насправді була рушником, але однаково?) Ой, ні, нехай йому грець, думав той, ти знаєш, посередині сходів, цього не могло статися отак і отут, цього вечора і в цій країні з цими людьми, оце й усе. А Оскар, де зникли Оскар і Ґладіс? Високий і енергійний, майже усміхнений, комісар французької поліції постав у дверях: адже можна безтурботно всміхатися під захистом двох кулеметів, ніхто не ворушись, для Андреса то була неоціненна нагода шугнути в залишки пітьми, звідусіль уже рясно світили прожектори, а потім метнутися в бік того, ти знаєш, що й далі перебував на сходах, чи то сідаючи, чи то падаючи, Андрес мало не пробіг йому по голові й притьмом дістався майданчика, звідки Людмила, виконавши своє завдання, летіла вниз, він зловив її вже в повітрі й підвів до вікна, не ворушися, Людлюд, це вже нічого не дасть, ось побачиш, вони й самі прийдуть нас шукати. Маркос,
проказала Людмила. Він там, відповів Андрес, але я точно не знаю, де саме і в якому стані. Дай мені зійти, я хочу бачити Маркоса. Людо, зачекай. Дай мені зійти, дай мені зійти, але краще поки що не пускати її вниз, тримати в обіймах, дарма що пручається й кричить, я сам не знав, що могла б побачити Людмила коло підніжжя сходів серед того розгардіяшу, сліпучих ліхтарів і поліції, яка вже зайняла перший поверх і піднімалася нагору, перечепившись посередині сходів об того, ти знаєш, бачиш, Людо, вони позбавили тебе цього клопоту, вони дуже люб’язні, а тепер так, моя люба, тепер так, слід спускатися.
* * *
Коли-небудь Андрес, мабуть, знову дійде висновку: все, що відбулося до і після нападу мурах на віллу, — суцільна мішанина, і то не так через плутанину, властиву таким ситуаціям, як через те, що він, спостерігач, мало придатний для такого завдання, бо саме йому дістався тепер ще й обов’язок упорядковувати матеріали того, ти знаєш, оте, що він називав картонками, хоча насправді там було казна-що, починаючи від надгорілих сірників і закінчуючи плагіатом «Іліади» й безладними сутичками у світлі паршивого недогарка, тож спробуй знайти кінець у цьому клубкові. Скажімо, такі люди, як Ґомес та Ередіа, рішуче просунулися в глиб цієї землі, про що й свідчить те, як вони вдоволено й гордо поглядали одне на одного там, де опинилися, хоч Андрес і Лонштайн не мали про це найменшого уявлення, а втім, не дуже й переймалися; отже, поглядали, й Ередіа дав свою сигаретку Ґомесу, що з насолодою затягнувся й повернув її, обидва лежали на голій цементній долівці й ділилися єдиною сигаретою під брудним вікном, крізь яке сіявся світанок і виднів увесь заснований павутинням залізний хрест із двох штаб, зрештою, ми таки пустили з них юшку, вимовив Ґомес між двома затяжками, а Ередіа трохи зігнувся, наче йому щось боліло, Ґомес пальцями погладив йому плече, звісно, пустили, друже, це була велика Веремія. Лишень, подумай: вони хотіли вбити його самі, дивувався Ґомес, отам, тоді нам було б
