Читати книгу - "Сонце, молодість, салют, Світлана Бонд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли з виступами було покінчено, у таборі проводився день самоврядування, де підлітки з першого загону виконували обов'язки вожатих. Для молодших нічого не змінювалося, тільки контролери молодші й добріші, що для багатьох здавалося великим плюсом.
Дорослі в цей час можуть робити все, що захочуть: відпочивати, спати, взагалі не виходити з будиночків. Проте вони хвилювалися за малечу, та іноді поглядали, як там справляються "колеги".
Інгрід була в парі з Аріною у шостого загону; Альбіна ще після виступу домовилася пережити цей день разом із Ромою. До кожної пари приставили ще по дві людини, адже всі мають брати участь.
Хлопці, користуючись відсутністю дорослих, розповідали страшилки, а Інгрід уважно слухала, місцями підігравала. Варто малечі отримати трохи уваги й вони будуть найщасливішими.
Увечері, коли починало темніти, Інгрід розмовляла з друзями, які ухилялися від своїх обов'язків, і поглядала на дітей. Точніше, Ярослав і так мав стежити за шостим загоном разом з нею, а ось Альбіна, дивлячись, що діти сидять неподалік в бесідці з Ромою і залипають у телефони, відлучилася до одногрупників.
- Коротше, я вирішив! - видав Ярослав, зупинившись між подруг. - Хочу проколоти собі язик.
- Мозок проколов, навіщо ще і язик? - не розуміла Альбіна.
- От коли проколеш мені, тоді й зрозумієш, - він поклав їй руку на плече.
- Що? - вона сіпнулася, його долоня впала. - Ще чого?!
- Мені здавалося, тобі подобається мучити людей. А тут я сам до тебе приходжу.
- Мучити, скоріше морально, - виправила вона. - Сходиш у салон, там тобі все зроблять. Сережку вибереш.
- Я вже вибрав, у мене є.
Через двадцять хвилин прохань і умовлянь думка Альбіни дещо змінилася.
- Ну дивись, якщо в тебе язик відсохне через недотримання правил, мені потім “дякую” скажуть, - залякувала вона, побачивши, як кривиться в темряві його обличчя.
- Так ми мене продезінфікуємо, там горілка залишилася, - Ярослав наблизився до її вуха. - Чистий спирт.
- Потрібно чистіший.
Інгрід слухала їхню бесіду, ошелешено похитуючи головою.
- Чистіше можна в медпункті взяти, - подумала вона вголос.
- Або вкрасти, - загорівся Ярослав і несвідомо дістав із кишені кубик Рубика. - Хтось піде зі мною? Чи мені Рому просити?
- Це вже занадто! - злякалася Інгрід.
Ярослав вишкірився і кинув у неї кубик, який вона спритно спіймала.
- Зможеш скласти за п'ять хвилин і я відмовлюся від свого задума.
Альбіна засміялася:
- Язик Ярика у твоїх руках.
Інгрід неохоче покрутила головоломку, знаючи, що ніколи з нею не впорається. Через хвилину кинула йому назад.
- Не смію впливати на твої рішення.
- Чудово! Днями загляну в медпункт, якщо так не дадуть, сам візьму.
Коли запал Ярослава вщух, Інгрід знову втупилася на дітлахів, які під ліхтарем каталися на гойдалці. В цьому напівкруглому залізному винаході потрібен баланс, дві людини сідають одна навпроти одної й розгойдуються. Інгрід проґавила момент, коли на один бік сіло двоє хлопців, які були набагато важчими, ніж одна маленька дівчинка навпроти них.
Вони розгойдувалися дедалі сильніше, легкий бік немов над урвищем висів. Спочатку був сміх, а потім крик. Діти перекинулися, гойдалка стукнулася об стовп, а дівчина ще й головою об залізо вдарилася.
Підлітки одразу кинулися на допомогу, перевернули гойдалку, допомогли дітям піднятися. В дівчини на лобі помітили кров, що текла тонкою цівкою із маківки.
До них прибігли дорослі, зовсім скоро чутки дійшли й до Галини Андріївни. Вже вона мовчати не стала, кричала на весь табір, звинувачувала кожного. Спочатку дівчину віднесли в медпункт, потім викликали швидку. Вона розбила голову, небезпечного для життя нічого немає, але день побути під наглядом лікарів не завадило б.
Вночі директорка викликала до себе вожатих. Позіхаючи та прикриваючи долонями роти, вони заглянули до неї в кабінет.
- Скасовую день самоврядування, - викарбувала вона, махаючи руками, немов мечем. - Думати треба, перш ніж такі розваги дітям влаштовувати. Чомусь у вашій присутності ніхто головою не бився.
- Вони ж багато разів на таких гойдалках каталися, - Христина жувала жуйку і зовсім не помічала, як на неї дивиться керівництво. - Ну з ким не буває?
- Це по-вашому нормально?! - волала директорка, рухаючись у бік Дмитра Олександровича. Знову начепив червону краватку, як бандану, а зняти забув. Тепер це зробила вона і жбурнула йому прямісінько в руки. Коментувати не стала, повернулася до попередньої теми. - Дитина голову розбила, а ви стоїте спокійні, ніби нічого не відбувається. До батьків дійде, що потім буде?
- Хто взагалі придумав ці гойдалки? Навіщо вони там? - не витримав Вадим. - Це ж діти, звісно, вони додумаються сісти на один бік натовпом і перекинутися. Давно пора їх прибрати.
- Так вони й зі звичайних гойдалок у польоті вистрибують, і з каруселей, - додала Вероніка. - Я кліпати розучилася, поки за ними дивилася.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонце, молодість, салют, Світлана Бонд», після закриття браузера.