Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

«Дурень, дурень! — думав Чичиков. — Розтринькає все, та й дітей зробить шахрайчиками. Маєточок порядний. Подивитись — і мужикам добре, і їм непогано. А як просвітяться там у ресторанах та по театрах, — все піде к чорту. Жив би собі, кулеб’яка, на селі».

— А я знаю, що ви думаєте! — сказав Пєтух.

— Що? — спитав Чичиков, зніяковівши.

— Ви думаєте: «Дурень, дурень цей Пєтух: покликав обідати, а обіду й досі нема». Буде готовий, голубе. Не встигне стрижена дівка коси заплести, як він поспіє.

— Тату! Платон Михайлович їде! — сказав Олексаша, дивлячись у вікно.

— Верхи на гнідому коні! — підхопив Миколаша, нахиляючись до вікна.

— Де, де? — закричав Пєтух, підступивши до вікна.

— Хто це Платон Михайлович? — спитав Чичиков у Олексаші.

— Сусіда наш, Платон Михайлович Платонов, прекрасна людина, чудесна людина, — сказав сам Пєтух.

Тим часом увійшов до кімнати сам Платонов, красунь, стрункий на зріст, зі світло-русим блискучим волоссям, що завивалося в кучері. Брязкаючи мідним нашийником, мордатий пес, собака-страховище, на ім’я Ярб, увійшов слідом за ним.

— Обідали? — спитав господар.

— Обідав.

— Що ж ви, сміятися, чи що, з мене приїхали? Навіщо ви мені після обіду?

Гість, усміхнувшись, сказав:

— Втішу вас тим, що нічого не їв: зовсім нема апетиту.

— А який був улов, коли б ви бачили! Який осетрюга завітав! Які карасюги, коропища які!

— Навіть досадно вас слухати. Чому ви завжди такі веселі?

— А чого ж нудьгувати? даруйте! — сказав господар.

— Як чого нудьгувати? — того, що нудно.

— Мало їсте, от і все. От спробуйте гарненько пообідати. Адже це останнім часом вигадали нудьгу; раніше ніхто не нудьгував.

— Та годі хвастати! Ніби ви ніколи не нудьгували?

— Ніколи! Та й не знаю, навіть і часу нема нудьгувати. Вранці прокинешся — тут тобі зараз кухар, треба замовляти обід, тут чай, тут прикажчик, там рибу ловити, а тут і обід. Після обіду не встигнеш захропти — знову кухар, треба замовляти вечерю; тут прийшов кухар — замовляти треба на завтра обід. Коли ж нудьгувати?

Протягом розмови Чичиков розглядав гостя, який його вражав незвичайною красою своєю, струнким, мальовничим ростом, свіжістю не змарнованої юності, незайманою чистотою, жодним прищиком неопороченого обличчя. Ні пристрасті, ні смуток, ні навіть будь-що схоже на хвилювання й неспокій не посміли торкнутися його незайманого обличчя і покласти на нього зморшку, та разом з тим і не оживили його. Воно було якесь сонне, незважаючи на іронічну посмішку, яка інколи його оживляла.

— Я також, якщо дозволите зауважити, — сказав він: — не можу зрозуміти, як з такою зовнішністю, як ваша, нудьгувати. Звичайно, коли недостача грошей або вороги, як є іноді такі, що ладні зазіхнути навіть на саме життя…

— Вірите, — перебив красунь-гість, — що для різноманітності я хотів би іноді мати якусь тривогу: ну, хоч би хто розсердив мене — і того нема. Нудно, та й годі.

— Виходить, недостатність землі по маєтку, мала кількість душ?

— Зовсім ні. У нас із братом землі на десять тисяч десятин і при них більше тисячі чоловік селян.

— Дивно, не розумію. Але, може, неврожаї, хвороби? Багато вимерло чоловічої статі людей?

— Навпаки, все в найкращому порядку, і брат мій прекрасний хазяїн.

— І при цьому нудьгувати! не розумію! — сказав Чичиков і знизав плечима.

— А ось ми нудьгу зараз проженемо, — сказав господар. — Збігай, Олексаша, хутчій на кухню і скажи кухареві, щоб швидше прислав нам розтягайчиків. Та де ж роззява Омелян і злодій Антошка? Чому не дають закуски?

Але двері розчинились. Роззява Омелян і злодій Антошка з’явилися з салфетками, накрили стіл, поставили піднос із шістьма графинами різнокольорових настоянок. Незабаром навколо підносів і графинів обстановився разок тарілок з усякими принадними стравами. Слуги поралися вправно, безупинно приносячи щось у закритих тарілках, в яких чути було шкварчання масла. Роззява Омелян і злодій Антошка вправлялися чудесно. Прізвиська ці були дані їм так, для підбадьорення. Пан був зовсім не охочий до лайки, він був добряк. Та руська людина вже любить пряне слово, як чарку горілки для травлення в шлунку. Що ж подієш? така вдача: нічого прісного не любить.

Після закуски подали обід. Тут добродушний господар зробився справжнісіньким розбійником. Як тільки помічав у кого один шматок, підкладав йому зараз же другий, приказуючи: «Без пари ні людина, ні птиця не можуть жити на світі». У кого два — підкладав йому третій, приказуючи: «Що ж за число два? Бог любить тройцю». З’їдав гість три — він йому: «Де ж буває віз на трьох колесах? Хто ж будує хату на три кути?» На чотири у нього було теж прислів’я, на п’ять — знову-таки. Чичиков з’їв чогось чи не дванадцять шматків і думав: «Ну, тепер нічого не прикине більше господар». Та де там: не кажучи й слова, поклав йому на тарілку хребтову частину теляти, смаженого на рожні, з нирками, та й якого теляти!

— Два роки годував молоком, — сказав господар, — доглядав, як сина!

— Не можу, — сказав Чичиков.

— Ви спробуйте, та потім скажіть: не можу.

— Не влізе, нема місця.

— Але ж і в церкві не було місця, ввійшов городничий — знайшлось. А був такий тиск, що яблуку ніде було впасти. Ви тільки спробуйте: цей шматок той самий городничий.

Спробував Чичиков — справді, шматок був ніби городничий. Знайшлося йому місце, а здавалося, нічого не можна було вмістити.

«Ну, як такій людині їхати в Петербург або в Москву? З таким хлібосольством він там за три роки проживеться вщент!» Тобто він не знав того, що тепер це удосконалено: і без хлібосольства спустить не за три роки, а за три місяці все.

Він раз у раз підливав та підливав; чого ж не допивали гості, давав допити Олексаші та Миколаші, які так і хилили чарку за чаркою; наперед видно [було, на] яку частину людських знань звернуть увагу по приїзді в столицю. З гостями було не те; насилу-насилу переволоклись вони на балкон і насилу порозсідалися в кріслах. Господар, як сів у своє, якесь на чотири місця, так відразу й заснув. Огрядна власність його, перетворившись на ковальський міх, почала випускати через розкритий рот і носові продуховини такі звуки, які рідко спадають