Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

— Ач, як насвистує! — сказав Платонов.

Чичиков засміявся.

— Розуміється, коли отак пообідаєш, то де тут прийде нудьга! Тут сон прийде. Правда ж?

— Атож. Та я, одначе, — ви мені вибачте, — не можу зрозуміти, як можна нудьгувати. Проти нудьги є так багато засобів.

— Які ж?

— Та чи ж мало для молодого чоловіка? Танцювати, грати на якомусь інструменті… а то — оженитися.

— На кому?

— Та наче поблизу нема гарних і багатих дівчат?

— Та нема.

— Ну, пошукати в інших місцях, поїздити. — І багата думка сяйнула раптом у голові Чичикова. — Та от прекрасний засіб! — сказав він, дивлячись у вічі Платонову.

— Який?

— Подорож.

— Куди ж їхати?

— Та коли вам вільно, то поїдьмо зі мною, — сказав Чичиков і подумав сам собі, дивлячись на Платонова: «А це було б добре. Тоді можна б витрати пополам, а ремонт коляски віднести зовсім на його рахунок».

— А ви куди їдете?

— Поки що я іду не так у своїй справі, як у справах іншого. Генерал Бетріщев, близький приятель і, можна сказати, благодійник, просив одвідати родичів… Звичайно, родичі родичами; але почасти, сказати б, і для самого себе: бо бачити світ, коловорот людей — хто як не кажи, є немовби жива книга, друга наука. — І, сказавши це, помишляв Чичиков тим часом так: «Справді, було б добре. Можна навіть і всі витрати на його рахунок; навіть і поїхати його кіньми, а мої б погодувалися в нього в селі».

«Чому б і не проїздитись? — думав тим часом Платонов. — Дома мені робити нічого, господарство і без того у брата на руках; значить, розладу ніякого. Чому ж справді не проїздитись!»

— А чи згодні ви, — сказав він уголос, — погостювати у брата деньків зо два? Інакше він мене не відпустить.

— З великою охотою. Хоч три.

— Ну, то по руках! Їдемо! — сказав, пожвавішавши, Платонов.

Вони вдарили по руках: «їдемо!»

— Куди, куди? — скрикнув господар, прокинувшись і витріщивши на них очі. — Ні, голубчики! і колеса в колясці наказано зняти, а вашого жеребця, Платоне Михайловичу, загнали звідси за п’ятнадцять верст. Ні, от ви сьогодні заночуєте, а завтра після раннього обіду і їдьте собі.

Що було робити з Пєтухом? Треба було лишитися. Зате нагороджені вони були чудовим весняним вечором. Господар улаштував гуляння на річці. Дванадцять веслярів, в двадцять чотири весла, з піснями понесли їх по гладенькому хребту дзеркального озера. З озера вони помчали в річку, нескінченну, з похилими берегами по обидва боки, підходячи раз у раз під протягнені впоперек річки канати для ловитви. Хоч би струмком поворухнулись води; тільки безмовно з’являлись перед ними, один по одному, краєвиди, і гайок за гайком тішив зір різноманітним розміщенням дерев. Веслярі, вдаривши разом у двадцять чотири весла, піднімали враз усі весла вгору, і катер, сам собою, як легкий птах, мчав по нерухомій дзеркальній поверхні. Парубок-заспівач, плечистий чолов’яга, третій від стерна, починав чистим, дзвінким голосом, виводячи немовби з солов’їного горла починальні заспіви пісні; п’ятеро підхоплювало, шестеро виносило, і розливалась вона, безмежна, як Русь. І Пєтух, стрепенувшись, підгаркував, піддаючи, де не вистачало хорові сили, і сам Чичиков почував, що він росіянин. Тільки Платонов думав: «Що гарного в цій сумній пісні? Від неї ще більша туга находить на душу».

Повертались назад уже смерком. Потемки ударяли веслами по водах, що вже не віддзеркалювали неба. У пітьмі пристали вони до берега, на якому розкладені були вогні; на триногах варили рибалки уху з животрепетних йоршів. Все вже було дома. Сільська худоба і птиця вже давно була пригнана, і курява від них уже вляглася, і пастухи, що пригнали їх, стояли коло воріт, чекаючи глечика молока і запрошення на юшку. В присмерку чувся тихий гомін людський, гавкання собак, що десь долітало з чужих сіл. Місяць сходив, і почали освітлюватись потемнілі околиці, і все освітилось. Чудові картини! Та нікому було на них любуватися. Миколаша і Олексаша, замість того, щоб промчати в цей час перед ними на двох баских жеребцях, обганяючи один одного, думали про Москву, про кондитерські, про театри, про які наторочив їм заїжджий із столиці кадет. Батько їх думав про те, як би обгодувати своїх гостей. Платонов позіхав. Найжвавішим виявився Чичиков. «Ех, справді! Заведу коли-небудь сільце» І стали йому ввижатися і жіночка, і Чиченята.

А за вечерею знову об’їлися. Коли увійшов Павло Іванович у відведену кімнату для спання і, лягаючи в постіль, помацав черевце своє: «Барабан! — сказав: — ніякий городничий не ввійде». Треба ж було такого збігу обставин, щоб за стіною був кабінет господаря. Стіна була тонка і чути було все, що там говорилося. Господар замовляв кухареві, під виглядом раннього сніданку, на завтрашній день справжній обід. І як замовляв! У мертвого заграв би апетит.

— Та кулеб’яку зроби на чотири кути, — говорив він із присмоктуванням і втягаючи в себе повітря. — В один кут поклади ти мені щоки осетра та визиги, в другий гречаної кашки, та грибочків з цибулькою, та молоків солодких, та мозків, та ще чого знаєш там такого, якогось там отого… Та щоб вона з одного боку, розумієш підрум’янилась, а з другого пусти її легше. Та спідушку… пропечи її так, щоб усю просочило, пройняло б так, щоб вона вся, знаєш, теє — не то, щоб розсипалась, а танула б у роті, як сніг який, так щоб і не чути було. — Говорячи це, Пєтух прицмокував і плямкав губами.

«Чорт забери! не дасть спати», — думав Чичиков і закутав голову в ковдру, щоб не чути нічого. Але й крізь ковдру було чути:

— А в обкладку до осетра підпусти буряка зіркою, та вершечків, та груздочків, та там, знаєш, ріпки, та морквочки, та бобочків, там чого-небудь такого, знаєш, того-розтого, щоб гарніру, гарніру всякого більше. Та в свинячий сичуг поклади льодку, щоб він розбух гарненько.

Багато ще Пєтух замовляв страв. Тільки й чути було: «Та підсмаж, та підпечи, та дай упріти гарненько!» Заснув Чичиков уже на якомусь індикові.

На другий день так об’їлися гості, що Платонов уже не міг їхати верхи. Жеребця було відіслано з конюхом Пєтуха. Вони сіли в коляску. Мордатий пес ліниво пішов за коляскою: він