Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Мені просто подобається робити це тут», — сказав чоловік і пропустив містера Кеслера до гребного тренажера. Подивившись на годинник, містер Кеслер зробив півдесятка гребків, а потім підстрибнув, вхопився за поперечину й кілька разів на ній погойдався. Сержант поліції, який ходив сюди потай у свої службові години, сказав, проходячи повз: «У вас найширші м’язи спини, і вони справді красиво виступають».

«Серйозно? — сказав містер Кеслер. — А дельтовидні вам звідти видно?».

«Шикарні, — відповів сержант. — Обидві шикарні».

«Дякую, — сказав містер Кеслер, погойдуючись на поперечині. — Я й справді тепер відчуваю, що вони виступають. Не знаю, чому, але коли ви сказали, що вони красиво виступають, це було перше, що мене потішило за цей вечір. Я сюди забіг трохи потренуватися нашвидкуруч, бо сьогодні в нас велике свято і я відчував певну провину, але тепер я, мабуть, залишуся тут ще на якийсь час. Півроку тому в мене був камінь у жовчному міхурі, і я тоді говорив усім, що коли людина хвора, то має обов’язок лише перед собою. А вже потім перед дітьми, дружиною та синагогою. Зараз мені тут добре, і я не поспішаю. Саме тут мені слід бути, і байдуже, чи це Йом-Кіпур, а чи мера вбило шматком пташиного лайна».

«Не скажу, що я встежив за всіма вашими аргументами, — сказав сержант, — але ваші м’язи справді виступають. Я скажу це будь-кому тут у залі просто в очі».

«Дякую за вашу думку», — сказав містер Кеслер, зістрибнувши з поперечини й зайнявши місце на лавці, щоб зробити кілька вправ для ніг. Лавку з ним ділив маленький темноволосий чоловічок із могутніми передпліччями.

«Вам варто попрацювати над передпліччями, — сказав чоловічок. — Ви їх так накачаєте, що навіть велика наволоч від вас тікатиме».

«Я сам велика наволоч, — сказав містер Кеслер. — Вам не видно, бо я сиджу».

«Щось я не сказав би».

«Ну й добре, — сказав містер Кеслер. — Просто вам, мабуть, варто було б розповісти цю історію якійсь маленькій наволочі».

«Я нікому її не розповідаю», — сказав чоловічок.

Попіднімавши ноги, містер Кеслер перейшов до дошки для качання преса. Там до нього підійшов чоловік із великою головою. «Ви здаєтеся страшенно знайомим. Щось із далекого минулого».

«Зі школи, — сказав містер Кеслер, підводячись і простягаючи чоловікові руку. — Тебе звуть Блок, твій батько був адвокатом».

«Бухгалтером. Але щодо Блока ти не помилився».

«Ви жили в мебльованих кімнатах, і ще щось таке пам’ятаю про тебе… Але як це ти сьогодні не в синагозі?».

«Я не дотримуюся цього, — сказав чоловік. — Ми ніколи не дотримувалися. Це моє перше заняття тут».

«А я дотримуюся, але я хворів і, гадаю, мені пробачать. Колись давно, пам’ятаю, одному старому чоловікові в храмі дозволили не поститися, бо в нього було негаразд зі шлунком. Храм був ортодоксальний, тож якщо пробачили йому, то мені й поготів пробачать. Я погано почувався певний час, але це вже позаду. А якщо людина хвора, то немає значення, чи це Йом-Кіпур, чи вони вигадають ще якийсь день, святіший за Йом-Кіпур. Якщо вже відпускають, то відпускають. Але якого біса ти тут робиш?».

«Хочу прибрати трохи навколо талії, а в плечах трохи додати».

«Згадав, — сказав містер Кеслер. — Блокхед[166]. Тебе зазвичай називали Блокхедом. Так?».

«Мені це подобається тепер не більше, ніж тоді», — сказав чоловік з великою головою.

«Звісно. Я просто хотів уточнити. Такі речі можуть справді дратувати».

Містер Кеслер зробив десять серій вправ для преса й, добряче спітнівши, спустився вниз і прийняв душ. Кабінет масажу був порожній, і містер Кеслер сказав черговому: «Я хочу зробити масаж. Плювати, що я раніше ніколи його не робив і вважав за розкіш та екстравагантність. Хочу масаж. Коли я сюди приїхав, то збирався майже одразу поїхати, але тут уже питання принципу. У нас сьогодні велике свято, дуже велике, але тебе або відпускають, або ні. Мене відпустили. Я був дуже хворий».

«Якби в мене була ліцензія на рушники, ото б я зажив! — сказав масажист, намащуючи тіло містера Кеслера. — Бо самим лише масажем стільки не заробиш».

«Як подумаю, що вони там усі сидять, схилившись, і моляться, а я тут! Але коли доводиш свою правоту, щось подекуди може виглядати дотепним».

«Якщо ви маєте хоч якийсь вплив, — продовжував масажист, — спробуйте влаштувати мені цю ліцензію. Бо на самому масажі мені не піднятися».

У спортзалі тепер лунала музика, й містер Кеслер став тихенько підспівувати мелодіям раннього Джерома Керна[167]. Сеанс масажу завершився, він підвівся зі столу, прийняв душ, а потім, одягаючись, сказав Ріко, черговому при роздягальні: «В мені все аж дзвенить. Я знав, що це треба було зробити. Наступного року я теж сидітиму, схилившись, у храмі, як усі вони, але сьогодні ввечері я вчинив правильно».

«Все, що вам треба, — це застуда», — сказав Ріко.

«Вам відома моя думка з цього приводу», — відповів містер Кеслер.

Піднявшись сходами, містер Кеслер посміхнувся білявій адміністраторці, а вона вхопилася за нього й повела в ритмі ча-ча-ча. «Я не роблю цього з дівчатами, — сказав містер Кеслер, потрапляючи в такт, — і я вже їду додому. У вас кінський хвіст, і я від нього божеволію».

«Де ваша дружина?» — спитала дівчина, раптом вибухаючи в танці сольною імпровізацією, яка вибила містера Кеслера з колії.

«Ви весь час мене про це питаєте, — сказав містер Кеслер, знову впіймавши ритм і роблячи примітивні рухи руками. — Слухайте, її стегна не мають значення. Ви не розумієте, що чоловік може закохатися в