Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Хочете піти на танці?» — спитала дівчина.

«Я вам сказав — я не займаюся цим із дівчатами. Мені навіть не слід було дозволяти цього флірту тут у вестибюлі. Як вас звати?».

«Айріш», — відповіла дівчина.

«Айріш? Ви хочете, щоб я вас називав цим найбільш гойським іменем з усіх? Вони там зараз усі голосять і б’ють себе в груди в спокуті, а я тут із якоюсь Айріш. Але я маю спитати себе, чи краще було б, якби вас звали Інге. Я не роблю нічого поганого, а навіть якщо й роблю, то немає значення, що роблю це сьогодні ввечері. Бо людину або відпускають, або ні. Я закінчив рано, й хвилин двадцять в мене ще є».

Дівчина натягнула светр й пішла попереду містера Кеслера до його машини. Він завів мотор, і вона сказала: «Я поки що не хочу танцювати. Краще припаркуватися десь і зайнятися коханням».

«Я терпіти не можу, коли дівчина каже такі речі, — сказав містер Кеслер. — Я від цього божеволію. Послухайте, там, у спортзалі, все було добре, але тут, на вечірньому повітрі, я почуваюся трохи дивно. Немовби блукаю десь на клятому Синаї. Але мені треба просто це побороти. Я думаю, зараз позаду китайського ресторану нікого немає. Хоча все, що ми збираємося зробити, — це трохи побавитися».

Ліхтарі на парковці китайського ресторану були вимкнені, коли вони під’їхали туди, й містер Кеслер зупинив автівку, поклав голову на біляве волосся адміністраторки і вкусив її за вухо. «Ти пахнеш молодістю. Хоча… щодо цього укусу за вушко… Я просто вважаю, що поки я чесний стосовно Йом-Кіпуру, я взагалі не можу робити щось нечесне. Цей укус — то не моє. Тобто я просто роблю це. Колись давно, ще до того, як моя дружина роздалася в стегнах, ми були в карибському круїзі й вона танцювала на палубі з якимось пуерториканським рекламним агентом на прізвище Родрігес. Після цього вона дивно поводилася й пояснила мені зрештою — це тому, що він її розпалив. І я витяг із неї, як саме: вкусивши її за вухо. Я з нею цього не практикував, звісно, але мені не терпілося спробувати. Ось я і спробував».

«Ні, справді, давай кохатися», — сказала адміністраторка, притуляючись до містера Кеслера.

«Ні, лише трохи побавимося. Ти знаєш, чорт забирай, що сьогодні за вечір? О-о! Голос, який ти почула, був голосом найгіршого в світі лицеміра. Чи я доведу щось, якщо лише вишукано цілуватиму тебе в шию та плечі? Чоловіка або відпускають, або не відпускають. О господи, в тебе якась хлопчача білизна…Так, тобі личить щось на кшталт цього. Це вже занадто…» — сказав він і впав на неї.

За кілька хвилин вона сказала: «Тепер, коли я стала твоєю, я хочу, щоб ми повільно танцювали, знаючи, що я стала твоєю».

«Ти пропонуєш божевільні речі, — сказав містер Кеслер. — Я зателефоную дружині, перш ніж робити ще щось у цьому дусі».

Вони під’їхали до заправки, містер Кеслер набрав номер і сказав: «Я думав швиденько з’їздити туди й назад, але машина зламалася. Щось із диференціалом».

«Ти ж знаєш, я не розумію, що це таке, — сказала місіс Кеслер. — Це те саме, що говорити мені про щось у псалмах».

«З автосервісу мають під’їхати із якимись запчастинами». «Ти як? Тебе не бентежить те, що ти зробив?» — спитала місіс Кеслер.

«Я нічого не зробив. Всі забувають, який я був хворий. Коли людина хвора, релігія ставиться з розумінням».

Містер Кеслер повісив слухавку, й адміністраторка показала йому дорогу до місця, де можна потанцювати. Це був підвальчик під назвою «Тигр Сем», де пригощали і чорношкірих, і білих, спеціалізуючись на свинячих рульках на грилі. Вони трохи потанцювали, й адміністраторка заявила, що хоче їсти. «Я теж, — сказав містер Кеслер. — Найважче зробити перший ковток, бо я знаю, що піст завершиться лише завтра на заході сонця, але мені вже давно час припинити про це думати. Я забуваю, який я був хворий».

Адміністраторка сказала, що хоче свинячих рульок, а містер Кеслер промовив: «Зізнаюся, мені страшенно хочеться їх спробувати, але це, мабуть, найбільш некошерна річ у світі. Знову я починаю бути нудним… Але ж я буду найбезвільнішим чоловіком в Америці, якщо замовлю яєшню й скажу їм, щоб рульок не подавали. Я хочу рульок!».

Після їжі містер Кеслер замовляв подвійні порції бурбону доти, доки не сповз зі стільця на вкриту тирсою підлогу.

«Я проґавив момент, коли треба було зупинитися. Залишається сподіватися, що я не порину в сентиментальність і не побіжу до синагоги. Бо саме тепер в мене починає розриватися душа за кожним євреєм, який колись ходив, згорбившись, і плакав над молитовником. Це просто те, що мені доводилося спостерігати, хоча найкраще, що мене вилікувало б від цього, — якби сюди випадково зарулила якась старезна єврейка-біженка. Лише в цьому випадку я не кинувся б до неї з обіймами й поцілунками та вибаченнями за всі злочини світу. І на цьому все й скінчилося б, і я довів би, по-перше, що я був хворий, по-друге — що коли ти хворий, тебе відпускають, і по-третє — коли тебе відпускають, ти справді вільний».

Молодий негр із балетною грацією підійшов, схилився над містером Кеслером у тирсі й сказав: «Я Бен, мені хотілося б станцювати меренге[168] з вашою чарівною білявою супутницею. З вашого дозволу».

Містер Кеслер дав згоду й залишився в тирсі, поки ці двоє ретельно й примітивно відтворювали таїтянський ритм. На стільцях над містером Кеслером сиділи двоє чорношкірих музикантів. Один із них подав йому черговий подвійний бурбон і сказав: «Типу щасливого Йом-Кіпуру, хлопче».

«Я не можу підвестися на ноги, — сказав містер Кеслер. — Ви думаєте, що це дотепно, щось на зразок джазменської хохми, але так вже вийшло, що я єврей. Мені слід було б вам ременю всипати, але справа в тому, що навіть жарти не повинні мене турбувати, якщо мене відпустили зі свята. Якби я роздратувався й відлупцював вас, то показав би, що насправді