Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

— Ось так? Таким кубиком? — питаю Ліку, намагаючись під її керівництвом впоратись із нарізкою овочів для оселедця під шубою.

Вона киває головою, виказуючи усмішкою своє цілковите задоволення. І в момент, коли наші погляди перетинаються, моє серце стає медовим пряником. І як самому від цього не усміхатися на всі тридцять два?

Однак, кухня не місця для усмішок. У цьому пересвідчуюсь, коли дозволивши собі затримати очі на Лікі зайву хвилинку, відчуваю, як не сильний біль пронизує палець моєї руки...

— Ой! — осмикуюсь і відкладаю ножа, яким врізався. — А ви їли колись салат "Пальці під шубою?" Якщо ні, то зараз я накришу такого.

— Врізався? — співчутливо переймається зеленоока, в один крок опинившись коло мене й поглянувши на мою рану. — Краще давай без таких делікатесів. Побережи свої пальці.

— Що, така страва не годиться? А дарма. Оригінально ж як! Всі гості були б у захваті ще й рецепт просили б! — все одно віджартовуюсь, щоб замаскувати свій біль сміхом.

— Та хай подавляться всі, ніж такі страви їм подавати! Зараз аптечку принесу — потерпи, — поспішає янгол мене рятувати та для цього біжить до іншої кімнати.

Від прояву такої уваги та турботи перетворююсь на смайлик. Для схожості лише сердечок в очах не вистачає. Однак натішитись досхочу мені не дають.

— Ти навмисно? — цікавиться Стас, займаючись чисткою картоплі.

— Ти про що?

— Про палець. Навмисно порізався?

— Ні. Випадково. А що таке? — спантеличуюсь.

— Таке враження, що намагаєшся будь-якими засобами завоювати симпатію Ліки. Ти бував у Даниленків раніше? Як давно знаєш Ліку?

Такий допит від богатиря з ЗСУ стає неочікуваністю для мене.

— Таке сказав! Що я там завоювати хочу?

— Не знаю. Ти мені скажи.

— Хочеш сказати, що я до неї залицяюсь? Станіславе, вибач, та як можна? Вона ж...

— ...Саме тому й цікавлюся, бо те, як ти шукаєш кожний її погляд не можна не помітити, — перебиває мене Стас, спіймавши на гарячому.

На мить забуваю про біль і про обставини, забажавши відповісти гострим слівцем, однак мені не дає це зробити Ліка, котра з'являється раптово з аптечкою в руках.

— Зараз підлатаю тебе. Давай палець, — схопивши з купи пляшок і блістерів перекис водню, мовить дівчина.

— Там маленька подряпина. Чи привід для тривоги? — відмовляюсь від медичної допомоги, замислившись над тим, що втратив пильність, якщо Стас помітив мою манію Лікою.

Проте Анжеліка не відступається.

— Не хочеш? Ну то знімай фартух, — командує мила господиня, вказуючи на мій наряд.

Нам вдалося вмовити Ліку впустити нас помічниками на кухню винятково за умови, що вдягнемо спеціальну форму — фартухи з квіточками. Найпершим фартух вихопив я й тому маю чорний з маками, Стас обрав білий з соняхами, а Харитону дістався фартух пастельного кольору з величезним букетом півоній. Однак той лайдак довго з нами не затримався й невдовзі скинув того фартуха, бо йому, то хтось телефонував, то він сорочку забруднив і побіг переодягатися, а то й поготів щось там на нього напало, вірогідно, що він разів із шість за годину до туалету бігав. Словом — відлинює від роботи, аж зі шкури пнеться... Єдине, що добре, це те, що й Ліку з кухні витягує, прохаючи її час від часу долучитись до розмови з родичами, які бажали привітати іменинницю.

Однак я ж не Харитон і лишати Ліку без додаткової пари рук не збираюсь.

— Незначний поріз не заважатиме мені далі допомагати. Навіщо знімати фартуха?

— Бо помічники з ранами на кухні зайві. Давай палець! Що ти як маленький?

— А без цього ніяк?

— Салатів із кров'ю мені не треба. Тож... — розводить руками у різні боки золотокоса.

Сміюсь із цього та палець все ж даю їй. Ще й мовчки. Зрештою знаходжу у цій ситуації й свій величезний плюс — дотики мого янгола. І тепло її рук діє на мене ліпше, ніж усі ліки світу разом узяті. Стає зовсім не боляче, а, навіть, приємно.

Подумки лаюся на себе. Чого це я хотів лишитись цього? Це все Стас мене збив з пантелику своїми питаннями. Втім вирішую все ж бути більш обережним надалі. Мало що ще помітить цей мовчун, який сидить собі тихенько у куточку, мов той відлюдник. А від гріха подалі й сам наслідую Лікиного кума та теж починаю мовчати.

В новоутвореній тиші з часом стає некомфортно. Перекидаюсь із Лікою лише необхідними фразами, що стосуються зокрема нарізки. Та вкрадливо все ж милуюся нею. Янголятку так личить керувати чоловіками! Мені подобається, як вона зосереджено віддає вказівки нам, що робити з тими чи іншими продуктами та концентрується на своїх завданнях. Хоч на кухні сьогодні вона вже яку годину, а все одно її дії виважені, чіткі, а очі натхненно палають. Не дівчина — а невтомне та унікальне диво довершеної краси!

Але, мабуть, і янголи втомлюються. Якоїсь миті Ліка промовляє:

— На цьому все, хлопці. Щиро дякую вам за допомогу. Разом ми впорались швидше, тож на сьогодні все. Шуба зроблена, реберця в духовці досмажились, заготовки на завтра теж є. Решту вже готуватиму завтра, а нині можна йти відпочивати. Зараз як наїмося цієї всієї смакоти! Як-не-як, а ви заслужили на вечерю.