Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

— Ага! Отже, що наготували самі, тим тепер і будемо смакувати, щоб нікого завтра не отруїти. Гарна стратегія! — кидаю жарт, нарешті скидаючи фартуха. — І ти теж йтимеш відпочивати? — не втримуюсь від запитання наостанок.

— Так. Зараз накрию на стіл і буду вечеряти з вами. Тож не бійся, — якщо отруїмось, то всі разом, — сміється у відповідь красуня. — І, між іншим! Завтра ви обоє теж маєте бути на святі! Допомагали? Тож тепер зобов'язані, — наполягає зненацька.

А мені тим часом спадає на думку одна цікава ідея... От тільки як її втілити гарно в життя не знаю й тому на найближчу годину впадаю в задуму та майже не підтримую розмов, які раз у раз починає Харитон, котрий не забарився та примчав на кухню, як тільки дізнався, що тут вже не змушуватимуть вертіти ножами. Та рішення щодо ідеї приходить спонтанно, щойно в нашій компанії відбувається поповнення. Ним виявляється молодший брат Харитона — Гаврило.

І коли збільшується кількість ротів, очей та вух, я стаю більш активним, з більшою охотою беру участь у бесідах, залишаючи у мовчунах одного Станіслава. Цей вояка за всю трапезу лише під її кінець наважується втретє подати голос. І то, тому що в цьому є нагальна потреба.

— Що ж, почесне панство. Мушу йти. Дякую за частування. Радий був побачити всіх... І познайомитись з Олександром. Анжеліка, ще раз тебе з твоїм днем, — лунає войовничий голос.

Мене ж бентежить те, як він виділив із-поміж усіх мене. Наче не з добром то було. Нав'язливий тригер щодо кумівства та зрад знову з'являється в голові разом із невблаганним наміром якось обов'язково запитати у Ліки, що її з цим воїном пов'язує, крім похресника. Щось підказує мені, що не все так просто.

— Саня, а тобі ще не пора? О котрій твій потяг? — попрощавшись з одним гостем, ймовірно, хоче попрощатися й зі мною господар квартири, зачепивши цікавим запитанням.

— Я ще білет не придбав. Та й Анжеліка, якби ж то, на свято завтра мене запросила... — відказую правдою. І щось кусає мене уїдливо висловитись навздогін своїм словам: — А що, Даниленко, сьогодні ліжко-місце для мене не знайдеться? Вже виганяєш?

— Та ні! То я цікавлюся. Ми тобі раді. Як сьогодні, так і завтра... А втім, Гаврик же ось... Всіх десь треба розмістити... — якось нетвердо відгукується Харитон, намагаючись, і відмовити в гостинності, і, як завжди, бути білим і пухнастим.

— Та що ти так хвилюєшся! Друже, та я все розумію. У мене, як завжди на цей випадок є хостел. Чи мені багато треба? Аби було де спати. До того ж з тарганами та клопами веселіше буде, — прибідняюсь.

— Які таргани? Які клопи? — несподівано підвищивши голос, втручається у розмову Ліка. — Харитоне, чи ти нормальний?! Ще пів біди Стас — він поїхав до себе додому, бо корінний запорожець. Але ж Олександр не місцевий! Людина скільки горбатилась, допомагала на кухні й подяка яка? Ногою під дупу за двері?! Так не робиться, коханий. У нас є гостьова і є вітальня. Думаю, Саша не образиться, якщо спатиме на дивані.

Те, як лунає моє ім'я з вуст янгольської дівчинки, й те, як вона емоційно заступається за мене — викликає невільно феєрверки в моїй голові. Це блискучий успіх.

Харитону нічого не залишається, як погодитись із дружиною. До того ж яка сьогодні святкує свій двадцять шостий день народження. Лише одну умову свою ставить цей слимак із надцяттю скелетами у своїй шафі:

— Думаю, ти маєш рацію. Гаразд. Однак Гаврик же свій — він може й на дивані переночувати. А Сані буде зручніше в гостьовій.

На таку умову я беззаперечно теж погоджуюсь, але замислююсь. Бува, чи не навмисно так розмістив нас Харитон? Свого брата поближче до спальні подружжя, а мене подалі. Чому? Чи не ревнує він мене до своєї дружини?.. І це з тим фактом, що має коханку... Такий хід подій дає мені ще більше мотивації докопатись до правди та дізнатись, які секрети має Даниленко.

Проте спершу у мене інші справи. Перед тим, як розійтись кімнатами спати, ми в суто чоловічому колективі розмовляємо про все й ні про що. І Харитон ніби ненароком не забуває обумовити, що, завтра Ліка знову буде цілий день зайнята, а він поїде зранку на роботу й між тим пропонує своєму брату розважити мене.

— Саня, ти минулого разу все ж мало що бачив у Запоріжжі. Гаврику, зводиш Саню у краєзнавчий музей? Думаю, там йому сподобається.

Гаврило непевно киває, але його погляд виказує, що таких планів на завтра у нього точно не було. Я теж погоджуюсь, але подумки не засмучуюсь — знаю, що треба робити, щоб не вестися на Харитонові маніпуляції.

Коли ж всі лягають спати, то починаю діяти. Замість того, щоб ніжитись у ліжку, зачиняюсь у ванній кімнаті та вичікую. Кого? Можна було б подумати, що Ліку. Та ні. Попри несамовите та скажене бажання ще трохи побути зі своєю ангельською красою, попри підшкірну потребу в її обіймах, сподіватись на таємну та тиху здибанку з нею на кухні, або у ванній, далі від сторонніх очей — не смію. Не час забувати про необережність і компрометувати ту, яку кохаю. Попри такі кипучі почуття мого серця, а жодна моя дія не має нашкодити золотокосій, поки вона не під моїм захистом і прізвищем.

Як би не хотів очікувати на Ліку, але ні — чатую на Гаврила. Цей досить спокійний і, як мені здалося, адекватний парубок має зіграти суттєву роль завтра та підіграти мені. Однак для цього нині маю і я дещо вдатися до хитрощів і побути таким собі актором.

На моє щастя, чатування не минає даремно — саме Гаврило стукає у двері ванної, побачивши, що там зайнято, майже рівно опівночі.