Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Поруччя сходів були обгорнуті червоними й білими стрічками самоклейки, як смугастий стовп — знак перукарні[104]. Коридор нагорі прикрашали також розвішені на тонкому дроті ретро-літаки, здебільшого військові: «фоккери», «SPAD», «юнкерси», «спітфаєри», «зеро», «месершміти». Підлога у ванній була пофарбована в густо-синій колір: на ній містилася багата Томова колекція корабликів, що плавали емалевим морем навколо чотирьох білих островів і одного білого материка: ніжок ванни і нижньої частини унітаза.

Урешті Том провів їх униз, у вітальню і посадив під колажем із кредитних карт перед об’ємною картиною, на якій були зображені Джон і Роберт Кеннеді на тлі золотавих хмар. Унизу було написано: «Брати разом на небесах».

— Вам подобається, як Том прикрасив? Як вам? Гарно?

— Дуже гарно, — сказав Стю. — Атож. А оті птахи внизу… вони тобі ніколи на нерви не діють?

— Боже мій, ні! — щиро здивувався Том. — У них же всередині тирса!

Нік дав записку Ральфові.

— Томе, Нік хоче знати, чи ти не проти знову пройти гіпноз. Як тоді, коли Стен його тобі робив. Цього разу це не забава, це важливо. Нік каже, що пізніше пояснить, для чого це потрібно.

— Давай, — сказав Том. — Ти-и-и… засина-аєш… засина-аєш… ага?

— Саме воно, — відказав Ральф.

— Ти знову хочеш, щоб я на годинник подивився? Я не проти. Коли ото його гойдаєш туди-сюди? Ти-и-и… засина-аєш… — Том із сумнівом подивився на них. — Тільки щось я не засинаю. Боже, ні. Я вчора рано ліг. Том Каллен завжди лягає рано, бо телевізор не показує.

Стю спокійно сказав:

— Томе, ти б хотів побачити слона?

Том одразу заплющив очі. Голова в нього похилилася на груди. Дихання стало довгим, повільним. Стю з величезним здивуванням дивився на це. Нік сказав йому цей пароль, але Стю не знав — вірити чи не вірити, що воно спрацює. А вже такої швидкості дії точно не очікував.

— Просто як курці голову під крило сховали, — чудувався Ральф.

Нік дав Стю готовий сценарій на цей випадок. Стю довгим поглядом подивився на Ніка. Нік глянув на нього, серйозно кивнув, щоб Стю продовжував.

— Томе, ти мене чуєш? — спитав Стю.

— Так, я тебе чую, — сказав Том таким голосом, що Стю аж подивився на нього.

Голос не був звичайним голосом Тома, але чим він відрізнявся, Стю точно визначити не міг. Це нагадало йому випадок із життя, коли він у вісімнадцять років закінчував школу. Перед церемонією випуску вони з хлопцями сиділи в роздягальні, він із цим хлопцями ходив до школи… ну, щонайменше з чотирма від першого дня в першому класі, а з рештою — не набагато менше. І на мить він раптово побачив, як сильно змінилися їхні обличчя між отими далекими днями — і цією миттю прозріння, коли він стояв у роздягальні з випускними мантіями в руках. Від зміни, що постала перед його очима, він здригнувся — здригнувся і зараз. Ті обличчя, що він тоді бачив, стали вже не дитячими… але й ще не чоловічими. То були обличчя на якійсь перехідній стадії, точно на межі двох станів. І цей голос, що йшов із сутінкового краю підсвідомості Тома Каллена, нагадував ці лиця, тільки був нескінченно печальніший. Стю подумав: це голос чоловіка, якого навіки відцурались.

Але вони чекають, він мусить продовжувати.

— Я — Стю Редман, Томе.

— Так. Стю Редман.

— Нік тут.

— Так, Нік тут.

— Ральф Брентнер теж тут.

— Так, і Ральф теж.

— Ми твої друзі.

— Я знаю.

— Ми хочемо, щоб ти дещо зробив, Томе. Для Зони. Це небезпечно.

— Небезпечно…

На мить на обличчя Тома накотила тривога — так хмара поволі кидає тінь на літнє поле.

— Мені треба боятися? Мені треба… — він замовк, зітхнув.

Стю стурбовано подивився на Ніка.

Нік показав: так.

— Це — він, — сказав Том і жахливо зітхнув. Так різкий листопадовий вітер завиває в гіллі облетілих дубів. Стю знову здригнувся. Ральф зблід.

— Хто, Томе? — лагідно спитав Стю.

— Флеґґ. Його звати Ренді Флеґґ. Темний чоловік. Ви хочете, щоб я… — і знову це печальне зітхання, довге, гірке.

— Звідки ти його знаєш, Томе? — у сценарії цього не було.

— Сни… Я бачив його обличчя вві сні.

«Я бачив його обличчя вві сні…» Але ніхто з них не бачив його лиця. Воно завжди було приховане.

— Ти бачиш його?

— Так.

— А який він, Томе?

Том довго нічого не казав. Стю вже вирішив, що Том не відповість і готувався був повернутися до «сценарію», аж тут Том промовив:

— Такого можна на вулиці будь-де побачити. Але коли він посміхається, птахи падають замертво з дротів. Коли він певним чином на тебе гляне, щось робиться в тебе з простатою, і сеча в тобі пече. Де плюне, там жовкне й сохне трава. Він завжди надворі. Він вийшов із часу. Він не знає себе. У нього ім’я тисячі демонів. Ісус колись загнав його в стадо свиней. Ім’я йому Легіон. Він боїться нас. Ми всередині. Він знає чари. Він уміє накликати вовків і вселятись у ворон. Він цар порожнечі. Але він боїться нас. Він боїться того… що всередині.

Том замовк.

Нік, Стю і Ральф перезирнулися, бліді як стіна. Ральф стягнув із голови капелюх і гарячково м’яв його в руках. Нік затулив очі рукою. У горлі в Стю пересохло.

Ім’я йому Легіон. Він цар порожнечі.

— Ти нічого більше не можеш про нього сказати? — тихо спитав Стю.

— Тільки те, що я його теж боюся. Але я зроблю те, чого ви хочете. Але Том… Томові так страшно.

І знову це жахливе зітхання.

— Томе, — раптом сказав Ральф. — Ти не знаєш — матінка Ебіґейл… вона ще жива?

У Ральфа було відчайдушне лице людини, яка поставила все на карту.

— Вона жива.

Ральф відкинувся в кріслі й глибоко, полегшено зітхнув.

— Але вона ще з Богом не помирилася, — додав Том.

— Не помирилася? А чому, Томмі?

— Вона в пущі. Бог підняв її в пущу, і не боїться вона ні того страху, що нищить опівдні, ані жаху, що в пітьмі бродить[105]… і ні змія її не вкусить, ані бджола не вжалить… але з Богом вона ще не помирилася. Не рука Мойсея добула