Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

— Зупиніть його! — простогнав Ральф. — Ви що, не можете?!

— Томе! — сказав Стю.

— Я.

— Чи ти — той самий Том, якого Нік стрів в Оклахомі? Чи ти будеш той самий Том, якого ми знаємо, коли прокинешся?

— Так, але я більше, ніж Том.

— Не розумію.

Він трохи потупцяв на місці, його сонне лице було спокійне.

— Я — Божий Том.

У Стю ледь не випав із руки папірець.

— Ти кажеш, що зробиш те, чого ми хочемо.

— Так.

— Але чи ти бачиш… ти як гадаєш, ти повернешся?

— Це не мені бачити й казати. Куди мені йти?

— На захід, Томе.

Том застогнав. Від того стогону волосся на потилиці в Стю стало сторч. Куди ми його посилаємо? І, може, він розуміє. А може, він там був сам, тільки у Вермонті, де лабіринти коридорів, де луна, як кроки, ішла за ним. І наздоганяла.

— На захід, — сказав Том. — Так, на захід.

— Ми відправляємо тебе дивитися, Томе. Дивитися і бачити. А тоді повертайся.

— Повернуся і розкажу.

— Зможеш?

— Так. Якщо не спіймають і не вб’ють.

Стю здригнувся — усі здригнулися.

— Ти підеш сам, Томе. Просто на захід. Знаєш, де захід?

— Де сонце заходить.

— Так. І якщо тебе спитають, чого ти там, кажи: «Мене вигнали з Вільної зони…»

— Вигнали. Вигнали Тома. Виставили з міста.

— …за те, що я дурник…

— Тома вигнали за те, що він дурник.

— …щоб ти жінку якусь не взяв, а вона дітей-дурнів не привела.

— Дітей-дурнів, як Том.

У Стю живіт викручувало на всі боки. Він почувався як праска, що з якогось дива навчилася пітніти. Його наче накрило жахливим, болючим похміллям.

— А тепер повтори, що треба казати на заході.

— Вони прогнали Тома за те, що він дурник. Боже мій, прогнали! Вони боялися, що він візьме жінку, отак, пісюном у ліжку. І вона наплодить дурнів.

— Усе правильно, Томе. Отже…

— Вигнали мене, — сказав він тихо, згорьовано. — Вигнали Тома з його чудового будиночка, на вулицю…

Стю протер очі тремтячою рукою. Поглянув на Ніка. Лице двоїлося, троїлося перед ним.

— Ніку, я не знаю, як закінчувати, — безпорадно мовив він.

Нік поглянув на Ральфа. Ральф, блідий, як віск, тільки струснув головою.

— Закінчуйте, — несподівано попросив Том. — Не лишайте мене тут у темряві.

Над силу Стю продовжив.

— Томе, знаєш, який із себе повний місяць?

— Так… Великий, круглий.

— Не половинка, не майже повний.

— Ні, — сказав Том.

— Як побачиш здоровий круглий місяць, вертайся назад, на схід. До нас вертайся. До свого дому, Томе.

— Так, коли я його побачу, я повернуся, — погодився Том. — Повернуся додому.

— А як повертатимешся, іди поночі, а вдень спи.

— Іду поночі, вдень сплю.

— Так. І якщо можеш, щоб ніхто тебе не бачив.

— Так.

— Але, Томе, тебе хтось може побачити.

— Так, хтось може.

— От якщо хтось один тебе побачить, Томе, то вбий його.

— Убити його… — із сумнівом промовив Том.

— А якщо не один, то тікай.

— Тікати, — впевненіше промовив Том.

— Але постарайся, щоб тебе ніхто не бачив. Зможеш повторити, що робити?

— Так. Вийти, коли місяць буде повний. Не півмісяця, не серпик. Іти вночі, вдень спати. Щоб ніхто не бачив. Один побачить — убити. Не один побачить — тікати. Але постаратися, щоб ніхто не бачив.

— Дуже добре! Я хочу, щоб ти за кілька секунд прокинувся. Добре?

— Добре.

— Як спитаю про слона, ти прокинешся, добре?

— Добре.

Стю відкинувся назад, судомно видихнувши.

— Слава тобі Господи, що вже все!

Нік на мигах його підтримав.

— Чи ти знав, що таке буде, Ніку?

Нік похитав головою.

— А звідки він це все знає? — пробурмотів Стю.

Нік жестом попросив блокнот. Стю охоче його віддав. Від його поту сторінка зі «сценарієм» промокла ледь не до прозорості. Нік написав щось і дав Ральфові. Ральф прочитав це, поволі ворушачи губами, а тоді дав Стю.

«Деякі люди протягом усієї історії вважали божевільних і відсталих блаженними. Я не знаю, чи сказав він нам щось практично корисне, але злякав він мене страшенно. Чари, каже. Що ми можемо проти чарів?»

— Це не для мого розуму, — пробурмотів Ральф. — Оте, що він казав про матінку Ебіґейл, я про це навіть думати не хочу. Розбуди його, Стю, і ходімо звідси швидше, — Ральф ледь не плакав.

Стю нахилився вперед.

— Томе!

— Я.

— Ти б хотів побачити слона?

Том розплющив очі й роззирнувся.

— Казав я вам, що не вийде, — промовив він. — Боже, ні. Том не засинає посеред дня.

Нік дав Стю папірець, і той, глянувши на нього, переказав Томові.

— Нік каже, що в тебе чудово вийшло.

— Правда? Я на голову став, як того разу?

Із гірким соромом Нік подумав: «Ні, Томе, ти значно кращу штуку втнув, і не одну».

— Ні, — сказав Стю. — Томе, ми прийшли просити тебе про допомогу.

— Мене? Допомогти? Звичайно! Люблю допомагати!

— Це небезпечно, Томе. Ми хочемо, щоб ти пішов на захід, потім вернувся і сказав нам, що ти там бачив.

— Добре, звичайно, — без найменшого вагання сказав Том, але Стю здалося, що на Томовому обличчі промайнула якась тінь… і сховалася за його простодушними очима. — Коли?

Стю лагідно поклав руку на шию Томові і подумав: «Якого хріна я тут роблю?» Як можна з цим дати раду, якщо не вважати, що в матінки Ебіґейл — прямий зв’язок із Богом?

— Доволі скоро, — лагідно сказав Стю. — Скоро.

——

Коли Стю повернувся додому, Френні лаштувала вечеряти.

— Гарольд заходив, — сказала вона. — Просила його залишитися вечеряти, але він відкланявся.

— О.

Френ уважно подивилася на нього.

— Стюарте Редмане, яка муха тебе вкусила?

— Мабуть, муха на ім’я Том Каллен.

І він усе їй розповів.

Вони сіли вечеряти.

— І що це все означає? — спитала Френ. Її обличчя було бліде, і вона, власне, не їла, а совала їжу по тарілці.

— Щоб я так знав, — сказав Стю. — Це таке… якесь бачення, мабуть. Не знаю, чому нам слід відмовитися від думки, що в Тома Каллена бувають видіння, коли він під гіпнозом, адже дорогою сюди ми бачили оті сни. Якщо то не бачення, то я не знаю, що це ще може бути!

— Але ж то було, здається, так давно… чи мені просто так здається.

— Та й мені теж, — погодився Стю і зрозумів, що теж тільки пересуває страву по тарілці.

— Слухай, Стю, я знаю, що ми