Читати книгу - "Vita Nostra"

А потім розчинилися двері, й те, що було зовні, ступнуло в кімнату.

* * *

— Що з нею?!

Костя стояв, прихиляючись спиною до стіни. Двері у ванну були відчинені. Лилася вода з крана. Голос Фарита Коженникова щось відповів, але Сашка не розібрала слів.

Вона сиділа за конторкою. Не лежала без тями, як можна було очікувати. Сиділа, водила олівцем по аркушу, всуціль покресленому гачками, штрихами, спіралями.

— Що з нею буде? — знову запитав Костя.

Відповіді вона знову не розчула. Шум води припинився, Фарит Коженников увійшов у кімнату, і Сашка на мить замружилася. Тільки на мить. Фарит був у легких ясно-сірих окулярах, майже прозорих — і все-таки непроникних.

— Мені піти? — глухо запитав Костя.

Коженников поставив на полицю дві помиті чашки.

Сашка мигцем згадала, що пила кефір учора вранці й не встигла сполоснути посуд перед заняттями.

— Якщо тобі нема чого робити, синку, можеш піти в гастроном на розі й купити чаю, печива та розчинної кави. Ось це буде справжньою турботою про Сашку Самохіну. Збігаєш?

— Так, — сказав Костя після коротенької паузи.

— Тоді ось тобі гроші. — Фарит застромив руку в кишеню шкіряної куртки.

— Не треба. У мене є.

І Костя вийшов, не оглядаючись на Сашку.

Вона подивилася на аркуш під своєю рукою. У самому центрі, майже прихований закарлючками, ледь посмикувався недомальований знак. На очах втрачав обсяг, сплющувався, поки нарешті не завмер. Фарит акуратно витяг аркуш із-під Сашчиних стиснутих пальців, підніс запальничку. Папір спалахнув. Коженников відчинив заслінку крихітного каміна й поклав клаптик вогню на закіптюжену цеглу.

Відкрив ширше кватирку.

— Всемогутня, так?

Сашка потерла очі: їх пекло, ніби від довгого погляду на сонце. Лилися каламутні сльози, змиваючи так ретельно накладену туш для вій.

— Вони за тебе бояться, — пробурмотів Коженников. — Але вони не знають тебе до кінця. Якби знали — вбили б, аби уникнути світової катастрофи…

Він говорив, здається, з іронією. Він насміхався. А може, й ні.

Сашка дивилася на олівець. Коженников витяг на середину кімнати табурета й сів перед нею — зовсім поряд. Вона могла б торкнутися його, якби хотіла.

— Почуваєшся джином, якого випустили з пляшки? Готова будувати палаци й руйнувати їх? Можеш усе, геть усе?

Тепер він здавався серйозним. А може, знущався.

— Я не можу зупинитися, — прошепотіла Сашка. — Я не можу — не бути.

— Можеш, — сказав Коженников, і від звуку його голосу вона здригнулася. — Тому що я вимагаю, аби ти залишалася в рамках програми. Щоб ти не малювала живих картинок за відсутності викладачів. Щоб ти не літала, як Пітер Пен, і не лізла в усі видимі діри. Це моя умова, а я ніколи — запам’ятай, ніколи! — не вимагаю від тебе неможливого.

Він поклав перед Сашкою на стіл мобільний телефон у м’якому рожевому чохлі.

— Це тобі. Подзвони зараз же матері й скажи свій новий номер.

Сашка ковтнула слину.

— Я…

— Роби, що я сказав. — Коженников виклав на стіл пластикову картку з записаним на ній довгим номером. — Набір починай із вісімки.

Телефон працював. Клавіші озивалися на дотик ніжним звуком, начебто співали.

Гудок. Гудок.

— Алло… мамо?

— Сашко? Сашко, привіт! Ти звідки? Тебе так добре чути!

— Ма, у мене… тепер мобілка. Запиши номер.

— Та ти що?! Оце новина! Слухай, а це не задорого?

— Ні… не дуже. Записуй…

Коженников сидів, заклавши ногу на ногу, й дивився на Сашку крізь димчасті окуляри.

— То тепер тобі можна дзвонити?

— Ну… так. Принаймні якщо я терміново знадоблюся.

— Здорово!

— Ма… ну бувай, вибач, я не можу довго говорити…

— Бувай! Щасти! У нас усе гаразд, малий здоровий…

— Привіт… Валентинові. До побачення.

Вона натисла «відбій». На дисплеї висвітилася картинка — чи то земна куля, чи стилізований годинник. Сашка перевела подих.

— Молодець, — Коженников кивнув. — Тепер дивися на мене й слухай уважно.

Він зняв окуляри. Сашка кліпнула, карі очі Коженникова, звичайні, з нормальними зіницями, втупилися їй у обличчя.

— Завжди носи цей телефон із собою. Не смій вимикати ніколи. Стеж за тим, щоб акумулятор був заряджений. Зрозуміла?

— Так.

— Він принесе тобі лиху звістку, якщо ти завиниш. Ти, джине, якого випустили з пляшки, запам’ятай: за кожну спробу побудувати черговий палац на тебе чекатимуть дуже сумні новини. І ти дізнаєшся про них негайно. Носи телефон із собою.

Сашка опустила погляд на трубку.

Маленька, акуратна. У пухнастому рожевому футлярі, на якому — Сашка тільки тепер розгледіла — відстовбурчувалися поросячі вушка. Футляр був у вигляді поросятка з намальованим п’ятачком, кумедний, майже дитячий…

Усе змінилося.

Ніби джина, що злетів у небеса, зірвали звідтіля за бороду й з усього розмаху тицьнули обличчям у бетонну стіну. І замкнули в камері три на три метри. Без дверей.

Щойно вона відчувала, як може все, як наростає навколо нова реальність — це було некомфортно й страшнувато, але від цього росту перехоплювало подих!

Тепер вона стискалася. Збиралась у грудку. Так буває, коли палять синтетичну тканину — з великої та ошатної сукні виходить малесенька грудочка чорної смоли, причому за лічені секунди… Сашка, хвилину тому всемогутня, здатна літати, спроможна перетворювати світ, почувалася тепер крапкою серед площини.

Пролунав дзвінок у двері. Повернувся Костя, приніс пакетик чаю, банку кави, печиво й шоколадку. Сашка кутиком ока бачила, як він розставляє покупки на полиці, але не повернула голови.

Коженников щось сказав синові, той відповів півголосом і відразу про щось запитав. Сашка не розрізняла слів.

Зачинилися двері. Костя пішов. Сашка не рухалася.

— Не бачу трагедії, — тихо сказав Коженников. — Ти робитимеш усе те саме, тільки під наглядом педагогів. Я гадаю, вони призначать тобі додаткові заняття.

— Я більше не зможу вчитися, — прошепотіла Сашка.

— Зможеш. Навпаки — учитимешся старанніше. Але дисципліна, Сашко, й самоконтроль — корисні речі, іноді необхідні. Скажи, я не правий?

Сашка мовчала.

— Тобі до снаги зробити так, щоб він ніколи не задзвонив, — промовив Коженников м’якше. — Усе залежить від тебе. Як завше.

— Я вас бачила, — сказала Сашка. — Коли ви ввійшли. Я майже відразу осліпла… Фарите, ну неможливо ж жити в світі, де є ви.

— Неможливо жити в світі, де немає мене, — сказав він по нетривалій мовчанці. — Хоча звикнути до мене складно, я розумію.

* * *

— Не згинайте коліна, Сашко! Тягніться, ось так… Ще трохи, і вийде!

Ліза Павленко сиділа на шпагаті, впираючись руками в підлогу, але зберігаючи на обличчі байдуже-відсторонений вираз. Сашка застогнала, підвелася.

— Я не можу.