Читати книгу - "Твори в двох томах. Том 2"

Ознак життя не було видно, але ж десь у тилу ворога мали бути поранені, що їх винесли з поля бою під прикриттям диму; серед тих, що вціліли, неодмінно поширяться епідемії, — як завжди після таких подій. Ну, а підкріплень їм чекати нема звідки; то була остання ставка лицарства, то було все, що залишилось од лицарського ордену після минулих руйнівних воєн. Я мав усі підстави сподіватися, що сили ворога, якщо той коли-небудь наважиться знову виступити проти нас, будуть незначними. Принаймні лицарські сили. Тому я звернувся до своїх воїнів з вітальною відозвою такого змісту:

«Солдати, поборники людської волі й рівності! Ваш генерал вітає вас! Марнославно хизуючись своєю силою та вельможністю, зухвалий ворог напав на вас. Ви зустріли його, як належить. Бій був коротким, і ви перемогли. Ця велика перемога, здобута без жодного вбитого з нашого боку, не знає прикладу в історії. Поки планети ходитимуть своїми орбітами, бій на піщаній смузі не зітреться з пам’яті людей.

Хазяїн».

Я сам прочитав її вголос, і оплески у відповідь були для мене винагородою. Я ще сказав:

— Війну з англійським народом закінчено. Народ відступив а поля бою і вийшов із війни. Перш ніж хтось намовить його повернутись, усі воєнні дії скінчаться. Кампанія, яка чекає на нас, буде остання. Вона буде коротка — найкоротша з тих, які знає історія. І найбільш згубна з погляду співвідношення вбитих і поранених до загальної кількості учасників. З народом ми війну скінчили, віднині ми матимемо справу тільки з лицарями. Англійських лицарів можна вбити, але їх не можна перемогти. Ми знаємо, що нас чекає. Поки хоч один із лицарів живий, наша справа не закінчена, й війна неминуча. Ми мусимо знищити їх усіх. (Гучні й тривалі Оплески).

На валу, що утворився під час вибуху, я поставив пікети — по двоє-троє хлопців, які мали стежити, чи не з’явиться ворог знову.

Потім я послав на південь од лінії оборони інженера і з ним сорок хлопців, загадавши їм повернути в наш бік гірський струмок, що протікав там, — він міг стати нам у пригоді. Команду поділили на два загони, по двадцятеро в кожному, і вони змінювали один одного що дві години. За десять годин роботу було виконано.

Коли споночіло, я зняв свої пікети. Один з них помітив у північному напрямку табір, але так далеко, що його видно було тільки в підзорну трубу. Він доповів також, що кілька лицарів, намагаючись розвідати, як пробратися до нас, гнали за наші лінії худобу, але самі близько не підходили. Саме цього я й чекав. Вони, бачте, хотіли перевірити, чи не збираємося ми знову випустити на них червоне страхіття. Я подумав, що вночі вони, мабуть, посмілішають. Я здогадувався, яких заходів вони спробують вжити, бо на їхньому місці зробив би те саме, якби був такий же неук, як і вони. Своїми думками я поділився з Кларенсом.

— Гадаю, ти маєш рацію, — погодився він, — адже нічого іншого їм не лишається.

— В такому разі, — сказав я, — вони приречуть себе на загибель.

— Безумовно.

— В них нема жодного шансу вижити.

— Ані найменшого.

— Це жахливо, Кларенсе. Мені шкода їх.

Думки про це так збентежили мене, що я не знаходив собі місця. Нарешті, щоб заспокоїти своє сумління, я склав лицарям таке послання:

«ВЕЛЬМИШАНОВНОМУ ПРОВОДИРЕВІ БУНТІВНОГО ЛИЦАРСТВА АНГЛІЇ

Ви воюєте даремно. Ми знаємо ваші сили, — якщо можна їх так назвати. Нам відомо, що проти нас ви можете виставити не більш як двадцять п’ять тисяч лицарів. Отже, у вас немає жодного шансу на перемогу. Розміркуйте: ми добре озброїлись і добре укріпилися, нас п’ятдесят чотири. П ятдесят чотири кого? Людей? Ні — умів, найздібніших У світі, — а це сила, якої не подолати темній масі, як хвилям морським не розбити гранітних берегів Англії. Будьте розважливі. Ми даруємо вам життя; заради своїх дружин і дітей не відмовляйтеся від такого дарунку. Востаннє вам пропонуємо: киньте зброю, беззастережно скоріться республіці, і все буде пробачено.

(Підпис:) Хазяїн».

Я прочитав послання Кларенсові й сказав, що хочу передати його з парламентером. Він розсміявся своїм саркастичним сміхом і сказав:

— Ти так і не збагнеш до кінця, що таке дворянство. Не будемо марнувати сил і часу. Уяви собі, що я проводир отих лицарів, а ти — парламентер. Ось ти з’являєшся з білим прапором, наближаєшся до мене і вручаєш мені своє послання, а я даю тобі відповідь.

Я включився в гру — ступив наперед мовби у супроводі конвою з ворожих солдатів, дістав папір і прочитав його вголос. Замість відповіді Кларенс вихопив папір із моїх рук, бундючно закопилив губу й промовив із зневагою:

— Четвертуйте це бидло й пошліть у кошику назад тому низькородному пройдисвіту, що прислав його. Іншої відповіді не буде!

Яка нікчемна теорія у порівнянні з дійсністю! А в дійсності саме такого кінця й слід чекати, і запобігти цьому неможливо. Я подер той папір і відкинув геть свої недоречні сентименти.

А тепер до діла. Я випробував електричну сигналізацію від платформи з кулеметами до печери й упевнився, що вона працює справно; ще і ще раз перевірив контакт із дротяними загорожами — з його допомогою я міг пустити струм у будь-яку з дванадцяти ліній. Наглядати за кабелем, що йшов до струмка, я послав трьох своїх найкращих хлопців, які мали вартувати цілу ніч, змінюючись кожні дві години, готові будь-якої миті виконати мій наказ, тільки-но почують умовний сигнал: три револьверні постріли підряд, — якщо я встигну його дати. Решту варти я відпустив на ніч, і в таборі не лишилося ні душі; я звелів дотримувати в печері тиші й пригасити електричне світло так, щоб воно ледь блимало.

Коли зовсім споночіло, я вимкнув струм в усіх дротяних загорожах, а сам вибрався на вал з нашого боку рову, утвореного вибухом. Я виповз до самого гребеня й простягся на зеленому схилі, щоб спостерігати. Однак було надто темно, і нічого я не побачив. Та й не почув. Довкола стояла мертва тиша. Щоправда, час від часу долинали звичайні нічні звуки: шурхіт пташиних крил, дзижчання комах, далекий гавкіт собак, мукання корів, — але вони не порушували тиші, а поглиблювали її і сповнювали лиховісним смутком.

Я вже й не намагався