Читати книгу - "БотакЄ"

Натомість просвітління дарує інше бачення. Візію того, що кілька років тому відбулася єдина за всю історію людства, всіх культур і цивілізацій, світових воєн і пандемій революція. Попросту якийсь переворот, який для людей, дозрілих до цієї революції, розчахнув світ надвоє. За простим тваринним принципом: це я ще розумію, а далі - ні. Першою ознакою цієї революції є те, що кожен з нас повинен знати те, що йому знати не слід. Тобто інформація переступила межі труб. Що означає зникнення такого поняття, як мудрість. А далі - похідні паралельні явища. Ми вимушені хотіти мати те, що нам зовсім не потрібно. Змушені мати те, що не зовсім потрібно. Ми мусимо потрапляти в такі місця світу, де не мали би ніколи бути. Ми повинні хотіти бувати в таких місцях, де нас зовсім не потрібно (зрозуміло, що таким самим місцем стає для когось те місце, де нам насправді слід би бути).

Очевидно, що після всього цього перевороту слова вода, повітря, земля, овоч означають уже щось цілком інше, ніж ще зовсім недавно.

Коли ж повертатися до просвітління, то воно полягало в усвідомленні чогось подібного стосовно моєї любої України. Це усвідомлення прикре, але може бути дуже лікувальним. Ми мусимо зрозуміти, що такої України, про яку мріялося, не буде вже ніколи. Власне через цей вселенський переворот. А драматичність теперішньої нашої ситуації полягає в цілковитій невідповідності української ідеї постреволюційному світові.

Якщо спрощувати, то виглядає так, що у своїх розрахунках стосовно побудови держави ми користуємося уявленнями й інструкціями середини дев’ятнадцятого століття, незважаючи на те, що вони не спрацювали навіть у двадцятому столітті, ще перед зламом. Образ Словаччини чи Хорватії додає ілюзій. Здається, що чогось такого можна досягти. Нехай і з запізненням. Навіть з дуже великим запізненням, але якщо почати сьогодні.

Насправді такого не буде вже ніколи. Бо вперше змінилися часи. Це слід просто зрозуміти. Погодитися з цим. Виробити нові інструкції щодо мрії.

Це як співжиття з вірусами - неможливо тепер бути здоровим, не враховуючи їхнього існування.

А ліс росте

У телевізійних новинах я найбільше люблю дивитися всілякі репортажі, бажано навіть без коментарів, з Палестинської автономії. Мене захоплює відсутність комплексів, яка попросту світиться на кожному обличчі, випромінюється з кожного руху в цьому перенасиченому радісними людьми мурашнику. Щось подібне я зустрічав хіба що у приятелях з Албанії, Курдистану, Башкирії, Киргизстану, Єфіопії й Ірландії. Хоча ірландська радість була дещо меланхолійнішою. Я думав про це все. Порівнював із своїми земляками. І раптово зрозумів причину. Наша серйозність і трагічність полягає не в тому, що ми українці, а в зовсім іншому природному середовищі. Надто багато лісу, надто багато різної зелені. В ірландців теж багато зеленого, але майже зовсім немає дерев. Тому вони такі ні в тих ні в сих. А щасливими люди можуть бути лише там, де винищені всі натяки на ліси, сади і, як пишуть на топографічних мапах, поодинокі дерева.

Адже ліс - це не тільки джерело всіляких наших проблем (фактично єдина поважна місцева проблема), але й вічне кишло всіляких жахів, усілякої нечисті. Ліси є притулком розбійників і відьом, у лісах водяться небезпечні хижі звірі, які можуть перегризти тисячі вдів, сиріт і калік. Там ростуть смертоносні гриби, що підступно маскуються під їстівні й поживні. А що вже й казати про всілякі чарівні трави, дурних дятлів, смердючих білок і скажених лисиць. Про диких кабанів, оленів, що виїдають наше сіно, зайців, котрі підгризають сортові яблуні. Про всіляких жуків, гадів, про шанці, які отруюють національну пам’ять, про болітця з огидними жабами. Там губляться діти. А якщо і не губляться, то бояться загубитися. Там можуть бути партизани і ведмеді.

Колись у Палестині й Албанії теж були суцільні ліси, кедрові. Але їх вчасно винищили. Тисячу років тому на них незле заробили. І тепер там дуже добре. Нема страху. Є радість. І весела музика, кам’яні надійні будинки, калашникови і наркотики. Є дівчата, завезені з різних нерозвинених європейських лісистих країн. Навіть білоруски і гуцулки. А в нас суцільні проблеми - крадіжки, закони, переступи законів, напряги, браконьєрка, суди, показові кримінальні справи, пресові скандали, якась корупція, травми, затримання плати, чорні гроші, сімейні драми, алкоголізм, моралізування після деморалізації, комплекси і страх лісу.

І лісоруби в нас якісь килаві. Все складається якнайліпше, а вони не можуть остаточно очистити землю від усіляких ялин, модрин, буків, грабів і смерек. Їм усі сприяють, усі допомагають. Обласні, районні і сільські ради роздають їм лісосіки. Вони мають добрі пили, машини, пилорами, можуть ними працювати з вечора до ранку. Лісничі і лісники показують їм найзаросліші місця. Міліціянти й інші спецслужби охороняють їхню роботу від ворожих спецслужб. Кожен, хто вміє працювати в лісі, готовий докластися до цієї боротьби. Заповідники створюють для того, щоби було з чого вибирати. Найдавніші праліси Європи віддають людям, які виглядають досить серйозними. Через брак доріг усі рубають там, де ближче, особливо над річками, бо там найбільше доріг, там найнижче, там ліс особливо небезпечний, бо стримує повені і зсуви. До того ж кожен, хто хоче, може, кожен, хто може, - хоче. Хоча би трохи. І ще - дрова для тепла дому, стружкові плити, які не потребують якісної деревини, експорт, митниця, сувеніри, ексклюзивні замовлення, шахти, шпали і т. д. І це не дало жодних результатів. Бо гори наші далі лісисті. Нема де ні попасти овець, ні посовгатися на лижах, ні посіяти конюшини. Добре хоч те, що ніякі маніяки не засаджують зруби якимись пагонами (проростками, саджанцями і деревцями).

Москва, яка могла би помогти, чомусь мовчить. А ліс росте. Він сам розлізається не тільки по зрубах, але й щодня захоплює якусь частку української території, де ще недавно були квітучі сади, плідні ниви, масні косовиці, чисті схили ярів і навіть промислові та оборонні об’єкти. Нам уже сняться наші жахи, а ліс росте. І поки ми з ним чогось радикально не зробимо, доти не буде в нас ні албанського, ні палестинського справжнього щастя. Й ірландського, трохи меланхолійного, теж.

Фотографії, Фелліні і «Шаріка»

Час був обраний якнайкращий. О четвертій годині на самий Великдень більшість людей, що залишилися на свята в місті, робила родинні й товариські проходи після обіду і перед