Читати книгу - "БотакЄ"

Несподівану радість і атракцію подарувала містові музична група «Перкалаба», цього разу без жодної музики. Але ідея була просто чудова. Ще кілька днів перед тим музиканти оголосили, що о четвертій біля ратуші відбудеться фотосесія. Всіх охочих запрошують сфотографуватися для обкладинки нового альбому групи «Говорить Івано-Франківськ». Має бути добра обкладинка - нічого, крім колажу із сотень облич і постатей знайомих і незнайомих містян.

Сесія вдалася. Між четвертою і п’ятою годинами на ринку зібралася така дивовижна колекція типів, якій позаздрив би навіть Фелліні. А відомо, що він ціле життя придивлявся до людей і каталогізував найориґінальніші химерні тіла, черепи, носи, вуха, роти, руки, постави, щоби в потрібному, знаному лише йому, місці якогось фільму вставити хоча б на кілька хвиль того чи іншого зі своєї колекції.

Зрозуміло, що все почалося з друзів і прихильників «Перкалаби». Такої густини ориґінальних осіб давно вже не бачили у Франківську. Передовсім хлопці і дівчата з тієї верстви, яка є найцікавішою в їхньому вільному поколінні. Освічені і делікатні, іронічні й романтичні, любителі літератури, музики, гір. У них дуже багаті і гарні вирази облич. Вони вміють щось робити, але в них ожив якийсь найкращий гіпівський мотив. Що справді вражає, це дівчата у джинсах і вишиваних сорочках. Важко вигадати наповненішого духом гострого еротизму.

На цьому тлі ще краще сприймаються групи і сімейні пари, групи сімейних пар тридцяти-сорокарічних ветеранів усіх національних, мистецьких, музичних, наркотичних, літературних, вуличних, сексуальних, ідеологічних, публіцистичних, квартирних, пікнікових, перформенсових революцій попередніх десятиліть. Вони перейшли через таке різноманіття перехідних часів, поставали такими братами і сестрами, стільки разів ділилися і мінялися чимось найголовнішим і дріб’язковим… Їхні малі діти, котрі теж мали нагоду за свої кілька років запізнати більше, ніж ровесники, виглядають як нагороди учасників таємних бойових дій.

Можливо, саме ці маленькі діти, які надавали всьому збродові безсумнівної леґалізації й оправдання, спровокували до знимки так багато цивільної святкової публіки. Місто скучило за простими і радісними виявими сукупності. Запропонувавши любов, переважно отримуєш її у відповідь. Фотографам просто пощастило. На лінію знимки за цей час виходили справді гарні люди, красиві навіть у своїй відкритій химерності, навіть у своїй розслабленій кострубатості. Магніт притягнув тих, хто має здатність притягатися.

Дивлячись на все це щастя, я раптом відкрив доступ до однієї загадки, яка переслідує вже багато років. У 1943 році за кількадесят метрів звідси ґестапо арештувало 27-х діячів ОУН під час прем’єри оперети «Шаріка». Потім їх розстріляли поруч з театром. Я не міг зрозуміти, що примусило найдосвідченіших конспіраторів, випробуваних підпільників, суворих воїнів допуститися такого порушення елементарних канонів, знехтувати очевидною небезпекою і піти всім разом на прем’єру.

Вияви публічного стресу долаються лише публічними виявами людяності. А людяність хоча би накоротко мусить не передбачити зла.

Погана асоціація, але якби хтось хотів і цього Великодня здійснити цілеспрямований арешт, то кращої нагоди годі було шукати.

Тотальний диктант

У тридцятих роках двадцятого століття з’явився один анекдот, який треба було більше показувати, ніж розповідати. Отже. Був один єврей, який сказав, що все - тут (при цьому показувалося на голову і малося на увазі Мойсея, який вручив людству закон). Потім прийшов інший, який сказав, що все - у серці (Христос). Через багато століть їх заперечив третій єврей, який сказав, що все - в кишені (Маркс), а невдовзі четвертий єврей заявив, що все - тут (показувалося на геніталії, маючи на увазі Фройда). І врешті тепер п’ятий єврей переконав, що все відносне (саме тоді теорія Айнштайна набула масової популярності)…

Мало того, що анекдот дотепно і лаконічно розкриває всю еволюцію пошуку абсолютної істини, він ще й дуже добре передає атмосферу міжвоєнної Європи, коли континент напружено шукав формули майбутнього після найбільшого зламу в свідомості суспільства - Першої світової війни. Якраз тоді формувалися основи того світогляду, того суспільного ладу і тих дійових механізмів, які ми називаємо сучасними цінностями і стратегіями (щоправда, для цього довелося перейти через тоталітарні режими і велику різню Другої світової).

Відтоді роль основи основ перепадала і нафті, і військово-промисловому комплексові, і комп’ютерові, й інформації, і комунікації, і таємним службам, і високим технологіям, і громадянському суспільству, і протистоянню цивілізацій, і мультикультуральності, і реґіоналізмові, і ґлобалізації, і сексуальній революції, і поверненню до природи, і виходові в космос, і навіть остаточному закінченню історії…

Врешті виявилося, що насправді ніщо не змінилося від прадавніх часів. І що б не слугувало двигуном, єдиною є мета: влада - з одного боку і споживання - з іншого. При цьому старий анекдот не втратив свого пізнавального значення. Тільки виявилося, що для того, щоби при сучаснім демократичнім світовім устрої задовольнити потребу влади і прагнення споживання, потрібно задіювати голову, серце, кишеню і геніталії одночасно. Зрозуміло, що при цьому все відносне.

Тож існує ще й така версія, що насправді головним двигуном влади і споживання (погодьмося з аксіомою, що влада і споживання - єдність протилежностей - неможливі одне без одного й одне для одного працюють) є сюжети, тобто автори всіх видів сюжетів - письменники, художники, філософи, музиканти, сценаристи, фотографи, режисери, дизайнери, модельєри… Кожен сюжет у сучасному світі - навіть звичайна рекламна фотографія, не кажучи вже про роман чи перформенс - є тенденцією, яка формує певний смак і естетику буття. За тенденціями однаково пильно спостерігають споживачі і владці. Для перших це єдиний сенс життя, для других - бездоганний засіб мати владу, задовольняючи споживача. Автори сюжетів перетворюються на посередників, котрі натякають одним і другим, чого хотіти, що робити, як реаґувати, як співіснувати. Таким чином вони перебувають на службі обох сторін, парадоксальним чином виконуючи роль тих, хто диктує, і тих, хто прислухається до диктованого, одночасно.

Драматизм ситуації полягає в тому, що навіть так звані незалежні автори не вільні від устрою світу, бо і найрадикальніша альтернатива чудово засвоюється як споживацько-владна тенденція. Інтриґою двигуном стає загадка - навіщо це потрібно одним, другим і третім. Проблемним залишається все те ж питання - як у цьому всьому бути самим собою?

Сезонне мислення

Підозрюю, що цьогорічна весна буде не такою, як минула і позаминула. Зрозуміло, що це звучить наївно, бо яка весна подібна на іншу чи який день - на день? Але я узагальнюю. Йдеться про кардинальну схему. Дві попередні весни були такими, як належить. Хоча дехто і нарікав, що зимно,