Читати книгу - "Том 11"

От, мало не забула те, про що хотіла просить тебе. Коли можна, будь ласкава, привези мені три плахти, з них дві подібні між собою малюнком, а одна може бути яка-небудь. Я хотіла б у себе в хаті оббити ними крісло і меншу кушетку, бо вони пообдиралися і вилиняли, можна і кретоном покрити, та він хутко псується, а крім того, краще, аби все було під лад великій кушетці, якось подобніше.

Ну, кінець, а то вже розписалась. Приїзди, то розкажу тобі «про всі дива божі» і шитика покажу буковинського. Цілую тебе дуже міцпо.

Твоя Леся

28 жовтня 1901 р. Київ 15.Х 1901

Лілея моя лілейная!

Оце посилаю тобі через п. Черемисинову сього листа і листа до П. Н. Ге. Я не знаю, де, власне, живе в Петербурзі сей п. Ге, а листа мені конче треба послать, то ти, будь ласкава, запитай про його адресу або в редакції «Вестника всемирной истории» — Миллионная ул., № 34,— або просто в адресному столі, і коли не маєш часу або охоти віднести листа сама, то пошли по город-ській пошті, хоч краще, якби однесла сама: по нонеш-ним временам воно певніше. Се я, бачиш, довідавшись, що «Жизнь» воскресла в обложці «Вестн[ика] всем[ирной] истории» і що рукописі, позосталі від «Жизни», перейшли до сього журналу, маю надію, чи не знайдеться там моя стаття, послана з Буковини («Михаэль Кра-мер»), та оце й прошу п. Ге яко співробітника нового журналу відшукати, коли можливо, мою статтю, а крім того, пойснити мені, против чого посилають мені сей «Вестник»,— чи то значить, що там бажають мене за співробітницю з запевненим становищем, як було в «Жизни», чи тільки так собі, за передплатницю. (От так фраза! — сливе сторінка без одної точки!). Не звертаюся просто до редакції, бо знаю з досвіду, що практичніше звертатись до одної виразної особи, ніж до зборного аноніма. До того ж я з п. Ге трохи'знайома особисто. Можливо, що він полінується відповідати мені власноручним листом, тоді нехай би призначив тобі день, коли прийти за відповіддю. Я йому про сю комбінацію не пишу, бо не знаю, чи се тобі вигідно* а ти вже сама, коли се тобі не дуже невигідно, скажи йому про се. Дуже було б мені приємно дістатись у співробітники до сього журналу, бо мої фінанси = 0, але я не набиваюсь, тільки питаю, «что вы под этим разумеете, джентльмены», посилаючи мені свій журнал. Не люблю я набиватись навіть з роботою, бо вже по праву чи ні, а я більше звикла, щоб мене запрошувано, а не я напрошувалась. Забула написати Ге, що коли стаття моя в новій редакції єсть, але для друку там не підходить, то нехай її віддадуть тобі. Чи не могла б тй сказати йому се на словах? Щодо співробітництва, то я, звісно, могла б без допитувань послати просто яку робо-

ту та й побачити, чи думають мене приймати; але не хочеться мені писати «на авось», шкода праці, вже й так мені дві статті сього року пропало, у мене не стільки часу і скли, щоб писати на пропаще.

Можливо, що Ге нема в Петербурзі, то я вже напишу просто в редакцію «В[естника] всем{ирной] ист[ории]», а ти навідаєшся за відповіддю. Добре? Тільки не відкладай надовго вияснення сеї справи, бо мені хотілось би покінчити з нею скоріш, аби вже знати свої перспективи. Як з сього всього нічого не вийде, то подамся кудись до «Мира божия» абощо, хоч приємніше було б мати діло з людьми, що вже мене знають, ніж шукати дороги під невідомі пороги. В моїх, та й не тільки в моїх, інтересах, щоб я знайшла собі заробіток скоріше. Я вже було звикла мати хоч які-небудь свої власні гроші і не здавати з них справи нікому, отже, тим трудніше вертати тепер до status quo. Я знаю, що ти і всі наші дивуєтесь моїй психології в сьому напрямі, але вже така вона — що робить. Я маю власні довги і власні заміри, отже, мушу мати для них і власні гроші. Скажу тобі, що у мене було невимовно тяжке почуття при виїзді п. Крив[инюка] за кордон: він бігав по Києву за позичкою, я мусила дивитись на се і пальцем не рушити, бо не маю ні шеляга. І се після моїх торішніх обіцянок! Я знаю, що він не винуватить мене, але я почувала себе «лишениою всех прав состояния» — дуже се важке почуття. Хоч не завжди буває приємне почуття і в «постійного співробітника», коли він мусить писати не тоді і не так, як хочеться, та все ж краще, ніж моє теперішнє,— принаймні тоді хоч матеріально чоловік «сам собі пан».

Не докоряй мені за вечори з рефератами: коли я не можу дати просто гроші на справу мені дорогу, то даватиму хоч свою працю і захід, поки спроможуся. До того ж мені се не коштувало дуже багато: реферата я не писала наново, а тільки викроїла з давньої статті про соціальну] драму; музикальну частину вечора я на себе не брала і по артистах не ганяла, тільки по просьбі Общества написала дві записки, та й годі. Трохи, правда, іритували всякі проволочки з розрішенням від попечителя та безтолкові відкладання вечора без своєчасних про те оголошень від Общества. Втома ж була тільки при дебатах після реферату, бо почались вони вже після кінця програми вечора і тяглися довгенько, бо опонентів було аж п’ять, з них толкових два (Стешенко і Водовозов), а решта зовсім безтолкових, таких, що мимоволі все згадувались приказки: «Говори, Грицю, богородицю, а я буду господи помилуй», «Ти йому образи, а він тобі луб’я» і т. і.

Однак розписалась я занадто довго, а часу мало, тепер уже 4 г[одини], в 7 Черем[исинова] їде, а я ще маю скінчити збирати для неї гроші (25 p.). Отже, спішусь.

Я думаю, що п. Кр[ивинюк] вибрав Львів головно через те, що ні з чеською, ні з німецькою] мовою не справився. Крім того, знайшлись деякі інтереси у Львові, що його там затримали,— се, може, й добре, бо він з тих людей, що не можуть жить тільки власними інтересами. Користь з його пробування у