Читати книгу - "УПА у вирі боротьби"

- Праве крило Бурлаки вперед! - хоч насправді сотня Бурлаки могла в той час таборувати або й воювати десь аж біля Кальварії. Командир Бурлака рейдував на Захід з девізою з пісні: «Ми українські партизани, не знасмо, що то є страх».

Коли відділи УПА дістали наказ іти в пропагандивний рейд на Захід, то сотня Бурлаки розпочала його зараз же за кордоном, на Словаччині. Саме в той час Москва з чехами й поляками зосередила там проти відділів УПА свої спільні великі військові сили.

Кількість вояків по відділах УПА тепер меншала з кожним днем, навіть з кожною годиною. Декотрі відділи розпочали рейд трохи раніше, застосувавши більш конспіративну тактику, і вже доходили до Низьких Татрів. Багато з них, мавши труднощі пересуватися більшими відділами, розподілялися на менші групи, що дуже побільшило кількість рейдуючих груп, а з тим і кількість організаторів (здобувачів) харчів. Про тих організаторів харчів за кілька годин уже знав ворожий штаб у Празі й на чеській військовій мапі позначувалось усе більше місць, де перебували повстанці.

Відважний, добре пам'ятливий кулеметник Хомик із відділу Бурлаки, розповідав:

- Наш відділ зводив бої по кілька разів денно, перемога тоді була ще по нашому боці. Ми заходили до сіл, співаючи повстанських пісень, а словаки нас всюди підтримували. Щойно біля Зєліни і річки Ваг дальший рейд великим відділом став неможливий. Нам довелося відступити. Наш відділ мав тоді біля сімдесят вояків, командир Бурлака поділив його на групи і ми рушили далі, пробиваючись на Захід.

День у день повстанці дивилися на головну браму, чи не привезуть більше вояків із відділу Бурлаки. В таборі повстанців його сотні було ще мало і всіх турбувала невідома доля решти вояків, що разом із ним мали пробитися на Захід.

Американці суворо заборонили повстанцям у таборі підтримувати будь-який зв'язок із зовнішнім світом. Незважаючи на цю заборону, зв'язок із Проводом ОУН існував дуже справно і систематично.

Крім в'їздової брами, довжелезну огорожу навколо табору стерегли тільки двоє американців, а за ними стежили повстанці. Запас англійських слів у них був просто мізерний, вони підходили до сторожі і там починалася «лекція» англійської мови на завжди однакову тему: німецькі дівчата.

За той час у темний вечір комендант Петя ставав котромусь із повстанців на плечі, перескакував через огорожу і йшов на зустріч із зв'язковим Проводу. Перші зустрічі тривали коротко, а згодом вони стали багато довші, бо відбувалися вже в місті.

Крім передавання пошти від почету куреня до Проводу, і навпаки, він приносив і багато новин із вільного світу.

Одного разу після такої зустрічі Петя сказав до мене:

- Зв'язкові побоюються нашої зневіри і розчарування із зустрічі з українською еміграцією.

Але в той час хтось почав говорити про своє і я не зрозумів суті того, що сказав Петя.

- Ти щось поплутав, - відповів я, - але тепер іди спати. Завтра приїде до нас український священик відправляти Службу Божу, може, ще хтось буде з ним і дещо довідаємось.

Вже минав тиждень перебування повстанців у таборі за дротами. Американські військові харчі робили своє. Повстанці дедалі більше набиралися сили. Американські вояки вже звикли до них, вони дуже любили повстанські пісні і може саме тому ставали щедріші, обдаровували повстанців «жилетками» до голення, пастою до взуття та цигарками.

Сьогодні гарний недільний ранок. Після руханки, вмивання, молитви й снідання, рештки колишнього бойового куреня стояли в трилаві, готові до відходу на Службу Божу.

У великій залі, більше схожій на залю нарад, ніж на каплицю, стояло біля півтори сотні повстанців.

Бічними дверима увійшов уже немолодий священик. Обвів поглядом повстанців, і вираз його обличчя без слів нам казав, що йому зустріч із повстанцями була така ж приємна, як і повстанцям із ним.

За ним із маленькою валізкою увійшов якийсь чоловік, може паламар або дяк. Згодом увійшли ще й дві дуже гарні молоді панни. Поки священик з допомогою свого супутника убирався в ризи, вояки дивилися на дівчат і злегенька підштовхували один одного ліктем. По всіх кутках каплиці стояли «янголи хоронителі» в американських уніформах, із відзнаками «МР» на рукавах. Крім них, посередині на лавках сиділо двоє цивілів, які також стежили за повстанцями.

- Бажаєте тиху чи співану? - запитав напівпошепки священик.

- Співану! - відповів командир Громенко.

Виявилося, що супутник священика був паламарем, тому дякування перебрали на себе Лагідний і Лоза, а диригування співом - командир Громенко. І хоч повстанці вже кілька місяців не мали змоги співати на Службі Божій, проте колишня школа диригента, покійного д-ра Шувара, не забулася і сьогодні хор співав так само добре, як і колись по лемківських церквах чи під час польових Богослужб у лісах.

Гостям було заборонено зустрічатися з повстанцями, але відважні дівчата в час Служби Божої наблизилися до них і своїми гарними голосами збагатили хор. Одна з дівчат підступила до Лагідного й Лози і почала помагати дякувати, вживаючи свого власного молитовника. Перегортаючи його сторінки. Лагідний зауважив записку в молитовнику дівчини, в якій було написано:

- Пробуйте цей молитовник залишити в себе, а наступної неділі обміняємося молитовниками.

Спільне хорове «Вірую» і наприкінці «Боже Великий» вийшли так велично, що по обличчях красунь покотилися сльози.

Відтепер обмін молитовниками відбувався кілька неділь підряд і приносив повстанцям багато вісток. Ми довідалися, що деякі групи повстанців відразу натрапили на зв'язок із Проводом і їх порозміщувано по українських еміграційних таборах. Пошта через молитовник розшукала командирові Лагідному його родину, як також і багатьом іншим.

Після кожної Служби Божої американська поліція піклувалася про священика і дівчат. Відділ УПА військовим порядком відходив на квартири, а згодом ставав у чергу по обід. По обіді повстанці, надхнені Богослужбою, проповіддю священика та вістками з молитовника дівчат, виходили на подвір'я між будинки кошарів і вигрівалися під теплим осіннім сонцем.

Зараз же за дротами була асфальтова дорога, по якій прогулювалися американські вояки в товаристві німкень. Два велетенські негри вели попід руку невеличку німкеню ще дитячого вигляду, яка раз у раз цілувалася, то з одним, то з другим. Згодом вони звернули з дороги в кущі.