Читати книгу - "Заклятий козак"

у раз говорить: «Слухай, Карпе, пам’ятай, що ти козацька дитина, що твого батька пан замучив. Знай, що ти з Красноставців, Петра Кожуха син, що з тебе має вирости козак на славу. Служи вірно товариству січовому, матері Січі. Пам’ятай, що тобі треба за батька-мученика помститися. Виростеш, козаком будеш, то поїдь до Красноставців, а там розпитай за Прокопа Верету. Він тобі хрещеним батьком приходиться. Мені передав тебе мій старий товариш, теж Прокіп, та вже не Верета, а Самійленко, - либонь він уже не живий: «Візьми, каже, сироту Кожушенка та втікай, бо в мене небезпечно йому пробувати». І взяв з мене слово, а я його додержую й виховую тебе в страху божім по козацькому закону».

Таке говорив мені старий Охрім Чепурний не раз, поки живий був, - царство йому небесне та земля пухом!

Опісля вже знаєш, що зо мною було. Я виріс і козаком став, хоч не першим, але й не посліднім. І тепер пора сповнити обіт, повинність синівську, та за батька помститись.

- А знаєш ти дорогу в Красноставці?

- Ми вже либонь біля Красноставців. Се непремінно красноставецький ліс. Потрапимо до села, то про все розпитаємо. Тобі, побратиме, спасибі, що не покинув у пригоді та пішов зо мною…

В сій хвилі виїхали на край лісу. Здалека чути було гавкання собак. Тут либонь і село буде. За тим голосом поїхали навпростець. Світла ніде не було видно.

Невдовзі забовваніли в темряві верби й козаки в’їхали в сільську вулицю.

Собаки загавкали ще дужче.

- Господь знає, як за того Верету розпитати? - говорив Карпові Максим, побратим його, розглядаючись у темряві. - Воно б так найкраще було, якби ми сюди в’їхали непомітно, щоб ані жива душа про нас не дізналася.

Вони стали серед вулиці, не знаючи, куди їхати. Хтось попід тином ішов. Коні захропли й подались у бік. Карпо нахилився з коня:

- Ти чоловік, чи хто?

- Та вже ж не скотина! - озивається той незнайомий, - не бачиш?

- Коли б бачив, то й не питав би. Скажи, будь ласка, де тут живе старий Прокіп Верета?

- А що тобі до його треба?

- Вибачай, добрий чоловіче, то я йому самому скажу, а ти тільки проведи…

- Недалеко й проводити, ми біля його воріт стоїмо.

З тим словом він одчинив ворота і впустив туди козаків. Зачинив знов ворота, а тоді провів козаків поза хату, де стояла стайня.

- Ось тут проведіть ваших коней, а самих у хату просимо. - Козаки позлазили з коней, попустили попруги вад сідла й повели навпомацки в стайню та поприпинали до жолоба.

- Ви коней розсідлайте - до рана може вам тут бути безпечно, я зараз коням сіна підкину.

Як з тим упорались, повів козаків у хату й застукав легко в віконце. В хаті заворушились, заговорили якісь голоси; скрипнув засув, відчинились двері, й козаки ввійшли туди.

- А се хто? - питає якийсь старечий голос, бо зараз закахикав.

- То я, тату, гостей Бог прислав, діло до тебе є.

Заблищали іскри від кресала, роздули вогонь, і заблимав каганець. За той час Веретенко прислонював свитою віконце.

До козаків приступив старий сивий чоловік з каганцем і став до їх пильно придивлятися.

- Невже ж запорожці! Давно не бачив.

- Здоров був, батьку, чолом тобі б’ємо…

- Здорові будьте, панове товариство, просимо гостей сідати… А ну, Ганю, вставай та гостей приймай, - гукав старий за піч, де спала невістка.

- А хіба ж я сплю? - озивається від печи Ганя, - хіба ж не я двері відчинила?

- Ну, гаразд, гостей нагодувати слід…

- Не пізнаєш мене, батьку? - питає м’яким голосом Карпо. Старий став ще пильніше приглядатися до Карпа.

- Мої старечі очі вже не добачають. Мабуть уже давно тебе не бачив, коли й по голосу не пізнаю… Хто ти будеш?

- Твій хрещеник Карпо…

- Кожухів син? - скрикнув старий. - Моя дитино люба! Дай тебе обійму. Боже, таке мале було, на руках носив, а тепер козак, мов дуб… Добре, що ти приїхав, а то й не застав би. Мені вмирати пора… Ти звідкіля?

- З Запорожжя, прямісінько з Січі. Приїхав тебе провідати, батьковій могилі вклонитися та з паном розплатитися, коли ще живий вражий син.

- Тихше! Враг його не взяв, здоровий та товстий, мов кабан… Та коли вас лише двоє, то про розплату й не думай, а гляди, щоб перед зорею й духу вашого не було. Тікай звідсіля та подалі. Тут запорожців на палі садовлять, коли вистежать та піймають…

- Втечемо, як буде треба…

- Та про те опісля - ви голодні, та й відпочити треба.

- Ну, Ганю, чому ти начеб нічого?

Ганя накрила стіл, поставила пляшку з горілкою, миску з варениками, хліб, кашу…

- Не великі у нас достатки, - говорив Верета, лізучи на свою лежанку, - та чим хата багата… На ліпше не спроможемося, хіба на пісну страву.

Усю нашу працю пан забирає.

II

Козаки посідали за стіл і уминали вареники, дарма що пісні.

- Чи вас не спостеріг хто, як сюди в’їздили? - питає старий.

- Хіба що сей чоловік, - каже Карпо, вказуючи на Веретенка. - Се мій син Максим. - Ти пам’ятаєш, Максиме, Петра Кожуха, що під панськими киями душу віддав?

- Чому не пам’ятаю?

- Здоров, Максиме, - каже Карпо, простягаючи йому руку, - мого побратима, ось сього, теж Максимом кличуть… Та чого ви з біса вуса попідтинали? Аж смішно, - каже Карпо, підкручуючи бадьоро свого чорного вусика.

- Не смійся, Карпе, так пан звелів. Усі красноставчани вуса стрижуть, а як ні, то гайдук висмикує.

Пан каже, що довгих вусів не можна носити, бо не зможе тоді відрізнити свого підданця від гайдамаки. Кумедний ваш пан… Далі звелить вам вуха та носи обрізувати…

- До сього не дуже далеко. Та як би воно не було, а вам перед зорею втікати треба.

- А хіба ж що?

- Хіба ж я тобі не казав, що як хто з двірні вас вгледить, то не вийти вам звідсіля живими. Наш пан на запорожців, мов пес, лютий. Він боїться бунту, боїться втікачів на Запорожжя. А Народ такий прибитий, що на ніщо не спроможеться сам від себе. Досить буде, коли ваш кінь фиркне або зарже, то влетять