Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

Того дня Джордж Покок особисто охрестив новий човен, у якому хлопці веслуватимуть на відбіркових змаганнях. Коли Джо і його екіпаж підняли човен у повітря, Покок вилив банку таємничої рідини на його ніс і промовив: «Я нарікаю цей човен «Husky Clipper». Хай він досягне успіху на всіх водах, де ширятиме. Особливо в Берліні». Хлопці почали зносити човен униз по рампі до води. Деякі з них шмигали носами, намагаючись розпізнати дивний запах рідини на носі. Покок тихо підхихикував. «Сік квашеної капусти. Щоб призвичаювався до Німеччини», — усміхнувся він.

Ульбріксон призначив на 4 квітня заключне випробування на час на дистанцію 4.8 кілометра, перш ніж офіційно оголосити склад основної університетської команди на регату Тихоокеанського узбережжя. Пройшовши дві третини дистанції, Боббі Мок підняв частоту до 32 гребків. Далі човен ішов у цьому ритмі. Рекорд на цій дистанції, встановлений командою Вашингтона в регаті 1934 року, що Джо спостерігав з порома, був 16 хвилин 33.4 секунди. Тепер хлопці фінішували з результатом 16 хвилин 20 секунд. Вони зробили це, сидячи наприкінці перегонів прямо, не згинаючи спини, дихаючи легко і прекрасно почуваючись. Щоразу, коли разом сідали в «Husky Clipper», вони, здавалось, веслували все краще й краще.

Була дуже проста причина для того, що відбувалося. Хлопці в «Кліпері» були відсіяні жорсткою конкуренцією, у якій виділявся їхній загальний характер: усі вони були досвідченими, усі вони були жорсткими й відчайдушно цілеспрямованими, але також усі вони мали добре серце.

Кожен із них мав скромне походження або пізнав негаразди важких часів, у які вони зростали.

Кожен із них у свій власний спосіб дізнався, що нічого не дається в житті задарма, що при всій їхній міці, доладній зовнішності й молодості, у світі існували вищі за них сили. Виклики, з якими вони зіткнулися разом, навчили їх смирення — необхідності підпорядковувати свої власні «я» інтересам екіпажа загалом. І смиренність була тими дверима, через які вони разом могли зайти і почати робити те, що не могли здійснити раніше.

Але перед олімпійськими відбірковими змаганнями в Принстоні Ел Ульбріксон мав зіткнутися з іншою бентежною низкою викликів. Найпершим із них була регата Тихоокеанського узбережжя з командою Каліфорнії на озері Вашингтон. Перемігши у всіх 3-х категоріях перегонів у ній, зрозумів Ульбріксон, він зможе дуже просто переконати мешканців Сіетла знову профінансувати поїздку всіх 3-х човнів у Поукіпзі на національний чемпіонат у червні. Тоді — у разі виграшу чи поразки — він повезе основну університетську команду в Принстон у липні. Перемога там означатиме поїздку до Берліна, ще одні чи двоє кваліфікаційних перегонів і, нарешті, перегони проти найкращих команд світу в боротьбі за золоту медаль. Це була висока планка, але щоразу, коли Ел Ульбріксон спостерігав, як його новий університетський екіпаж борознить воду, його впевненість у тому, що він може дотягнутись до неї, зростала.

У Берклі Кай Ебрайт, якщо вже на те пішло, можливо, був навіть більш упевненим, ніж Ел Ульбріксон, і в результатах майбутньої регати в Сіетлі, і у своїх олімпійських перспективах. Він майже напевно читав про час 16 хвилин 20 секунд на дистанції 4.8 кілометра, з яким фінішувала у випробуваннях університетська команда Ульбріксона, але ця новина не могла його збентежити. Його хлопці вже показали приголомшливий час на цій дистанції 15 хвилин 34 секунди на лимані. Човен плив за течією, але, тим не менш, різниця була майже на хвилину. 8 квітня він влаштував ще одне випробування на час у стоячій воді. Його університетська команда прийшла з результатом 16 хвилин 15 секунд, усе ще на 5 секунд швидше, ніж екіпаж Ульбріксона. Застерігаючи себе від самозаспокоєння, Ебрайт дозволив собі, коли його команда досягла причалу, лише грубувате: «Ви виглядали досить непогано для різноманітності». Суть справи, однак, була в тому, що Ебрайт мав усі підстави почуватися добре щодо того, як складалася ситуація у 1936 році, і не бачив нічого такого в новинах, які надходили із Сіетла, що могло би змінити його думку.

Він нічим не ризикував. У дійсності, він кидав усі наявні сили на те, щоб почати олімпійський рік побиттям команди Вашингтона в Сіетлі. Він почав сезон із того, що написав імена кожного зі своїх веслярів на клаптиках паперу — чемпіонів Поукіпзі разом з усіма іншими другокурсниками, юніорами та старшими кандидатами, і закинув їх у капелюх. Потім він витягав імена один за одним, визначаючи початкові склади човнів. Справа в тому, що жоден із його хлопців не міг розраховувати на минулі заслуги, щоб отримати місце в університетському човні. Кожен із них мусив вибороти це право знову від самого початку.

З тих пір справи складалися прекрасно. Безкінечне сонце Каліфорнії дозволило йому тренувати своїх хлопців у його власному темпі, завершуючи серією запливів на лимані на дистанцію 4.8 кілометра, що привело їх у пік форми. Коли він спробував їх на короткій дистанції, вони веслували так само добре. Враховуючи це, а також перемоги над Вашингтоном у перегонах як у Поукіпзі, так і в Лонг-Біч минулого літа, він вважав, що перебуває в хорошій позиції для виграшу на довших дистанціях у Вашингтоні й Поукіпзі та для подальшого просування до домінування на коротших дистанціях в олімпійських відбіркових змаганнях та в Берліні.

В останні кілька тижнів він воскресив традицію, започатковану ним перед важливими перегонами з часів його олімпійського тріумфу в 1932 році — тренувальне харчування університетської команди. Будь-хто з хлопців, що були кандидатами у перші два університетські екіпажі, мали шанс посидіти з товаришами по команді за безплатною вечерею в ресторані будівлі «Стівенс Юніон» у студмістечку Берклі. Зважаючи на важкі часи, він вводив для своїх хлопців потужний стимул боротись за місце в одному з цих човнів. Це також давало Ебрайту можливість контролювати поживність їжі, яку споживали його хлопці. Режим тренувального харчування був щедрий, зокрема багатий на білки