Читати книгу - "Обережно: міфи!"

То ж, як бачимо, «одвічну російську проблему» намірилися «зняти» кардинально: за принципом «нема людини, чи то пак народу, — нема й проблеми». Саме на це й спрямоване пріснопам’ятне «злиття націй», адже дратівлива багатонаціональність, якою невідворотно оберталося «збирання» чужих земель, була неминаючим головним болем усіх імперій і врешті–решт спричинювала їх розпад...

Однак подібне категоричне ставлення до вирішення проблем з власними «окраїнами» жодним чином не заважає навіть таким «невеликодержавникам», як О. Солженіцин, вимагати від України поваги до можливого — у разі проведення референдуму з цього питання — волевиявлення навіть не народу, а всього лиш російськомовного населення Криму чи, скажімо, Донеччини. Тут уже і О. Руцькой, що прямо наголошує (назв. пр. — с. 4): «наш ідеал: великодержавна Росія; наша мета: відродження великої Росії... у її природних (? — М. Л.) кордонах», і О. Солженіцин, який заявляє (Выбраться... — 1994), що він нібито «ніколи не хотів великодержавності Росії» — одного поля ягоди. А проголошення — про людське око — опіки щодо «менш просунених» значить для них ще менше, ніж голослівно задеклароване метрополією право цих народів на самовизначення.

У всіх підручниках з історії КПРС–СРСР, у всіх енциклопедичних і наукових, а також у незліченних художніх та художньо–документальних виданнях колишнього СРСР, ба навіть у численних підручниках з історії України, видрукуваних уже після проголошення незалежності нашої держави, можна прочитати проте, що 25 (12) грудня 1917 р. І Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив Україну «Республікою Рад». Насправді ж це виявилося тільки одним із багатьох міфів, удосталь напродукованих більшовицькою пропагандою. Як зазначає доктор історичних наук Я. Дашкевич (1993. — с. 43), він так настирливо пропагувався, що в громадській свідомості (та й в історичній науці України) перетворився у певний стереотип, ба більше — в аксіому, що вже не потребувала жодного доведення.

Та розглянемо бодай коротко справжній перебіг подій тих буремних часів, використовуючи, зокрема, дослідження згаданого історика. Почнемо з того, що жодної необхідності проголошувати Радянську владу (тобто владу Рад) в Україні просто не було, а тим паче аж після жовтневого заколоту в Росії, оскільки тут ще від 17 березня 1917 р, існувала Центральна Рада (російська політична практика і наука, звертає увагу Я. Дашкевич, ніколи не перекладала термін «Центральна Рада» як «Центральный Совет» — тоді одразу б стало явним ошуканство із встановленням так званої «советской власти» в Україні: на біса ж її встановлювати, коли цей «Совет» і так перебуває там на чолі подій!), визнана як іншими Радами, так і Тимчасовим урядом Росії, з яким вона вела переговори.

За даними самих більшовиків, наголошує дослідник, на березень 1918 р. у Центральній Раді з 792 депутатів 212 були представниками Всеукраїнської Ради селянських депутатів, 158 — Всеукраїнської Ради військових депутатів, 100 — Всеукраїнської Ради робітничих депутатів, 50 — інших Рад робітничих і селянських депутатів, тобто представники різних Рад становили понад 65 % особового складу Центральної Ради. Але російських більшовиків ця українська Радянська влада, ясна річ, аж ніяк не влаштовувала, позаяк основна маса Рад, що існували в Україні, під час наступу червоної Росії на Україну не підтримала російської окупації.

Та іншого годі було й сподіватися, адже ще під час виборів до розігнаних пізніше тими ж таки більшовиками Установчих зборів Росії саме в Україні останні, як партія, що позивалася виступати єдиним виразником трудових верств, зазнали повного політичного банкрутства. Ось як оцінювали результати тих виборів більшовицькі історики. «Цікаво зіставити, — зазначає знаний у ті часи більшовицький історик М. Попов (1933. — с. 116), — цифри (а вибори, як наголошує автор, відбувалися «через три тижні після Жовтневої революції», яку автор часто–густо називає «переворотом»[63], а отже, «вже після видання декрету про землю». — М. Л.) по окремих українських і по окремих великоруських губерніях. У Волинській губернії за більшовиків голосували 4 %, у Київській — 3 %, у Полтавській, більш наближеній до Росії, — 6 %, у Харківській (де наявний сильний пролетаріат і близькі зв'язки з Росією) — 11 % ...у цілому по Україні — 10 %. Абсолютно іншу картину дають нам великоруські та білоруські губернії: по Володимирській за більшовиків проголосувало 56 %, по Московській — 56 % (та це — губернії промислові), по Мінській (промисловості майже ніякої нема) — 63 %, по Смоленській — 55 %, по Тверській — 54 %. Із цих цифр як двічі по два ясно, що на Україні за більшовиків голосували головним чином робітники (виділено М. П. — М. Л.)». Останні ж, як відомо, були переважно поросійщеними. А кому ж віддав свої голоси електорат, як нині модно називати виборців, революційної України? Згаданий історик наводить «дані про те, скільки [голосів] отримали по Україні українські есери: по Київській губернії — 71 % (більшовики — 3 %), у Полтавській, де більшовики отримали 6 %, за один список УПСР (ця партія, яку М. Попов вважає найбільшою партією Центральної Ради, виставила там два списки: у першому українські есери виступили окремо, а в другому частина їх виступала «спільно з російськими есерами». — М. Л.) голосувало 60 %, у Чернігівській — 60 %...» Тож, як бачимо, український народ віддав практично абсолютну перевагу своїм прихильникам революційних перетворень, а не московським зайдам.

Більшовиків–ленінців таке «завертай голоблі», звісно, не влаштовувало. Тоді вони організували в Москві І з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України (відбувся 5–12 липня 1918 р.), який виступив проти «неправильних» Рад в Україні, оголосивши їх «так званими Радами» — російським більшовикам були потрібні не просто Ради як форма влади, а Ради, зрадницькі