Читати книгу - "Quid est Veritas?"

розуміти, ані уявити собі Бога; бачать його лише, як крізь заслону світла та осяйного вогню»; не мають зображень Бога, а лише «невгасний вогонь, що горить на вівтарі». Тому люди, що цієї віри цілком не знають, називають парсів вогнепоклонниками та гадають, що вони кланяються вогневі. Пишу ці пояснення для того, щоб не закидали мені (як дехто, прочитавши мою автобіографію «Стежками і шляхами життя»), що пишу «самі фантазії», в яких «нема й половини правди»… для тих, хто, крім свого містечка та «Рідної Школи», більш нічого не бачив. ">[461]!

Аполлодора підіймає вперед руки, немов простягає їх назустріч комусь невидному.

Три пари очей, схвильованих, палаючих, сплітають свої погляди та стелять їх до срібної стежки, що її місяць скинув, як сходини на море.

Матрона починає відчувати, що її непевність минає, напруженість зменшується. Але відірвати очей від того срібного шляху Прокула не може: на нім-бо має з’явитись Гела…

І ось, легка тінь, як зоряна імла, зарисовується на місячній стежці… Пливе, мов квітка, що її хвилі перекидають одна одній.

— Не для марної забави кличу тебе! — схоплює Прокула Аполлодорині грецькі слова. — Але щоб помогла ти знайти здоров’я духові стурбованому, що втратив шлях свій, а віднайти сам не може. Поможи, коли можеш!.. Хай це станеться!

Тепер Прокулі тільки дивно, що так просто відбувається ця велика містерія, без ритуальної одежі, без офірної крові.

І мимоволі, самі собою, уста зашепотіли:

— Хай же Святе Світло освітить бодай мою могилу, якщо не освітило мого життя!

А в тишині лине:

— Клавдіє… Слухай мене, Клавдіє!..

Як же давно ніхто не вимовляв цього наймення! Тільки інколи в сні чула ще його Прокула…

Невже могла б бути Гелою ця… тінь, коли в ній видко тільки блискучі очі?

Вони мерехтять, ллють погідне сяйво, як шматочки струхлявілого дерева в лісовій пітьмі, але живуть власним, окремим, таємним життям!

Торкаються серця й думки… як струн ліри. Вони сумні, але такі добрі, лагідні! Здається Прокулі, що таких ще не бачила у житті…

І ось три білі стежки побігли в далечінь… розгорнулись… стали білими шляхами, що губляться на обрії. Це шляхи їх усіх трьох: Прокули, Аполлодори й Паренді.

Аполлодорин — увесь світлий, сповнений лише прагненням пізнати «таємниці духа», щоб помогти хворим, що терплять. До цього вона не потребує ні особистого щастя, ні прив’язаності до людини, ні приязні інших.

Шлях Паренді — барвиста мрія-казка. Вона їй заслонила все на світі. За казкою зник земний світ. Паренді не бачить ані людей, ані дійсності. Їй вистачає світу прекрасної уяви.

Шлях Прокули веде до Великих Сходів Досконалості.

Прокула поставила ногу на першу сходинку, що на ній написано: «Правда й гідність».

Але переступити цю сходинку, що зачарувала її своєю чеснотою, Прокула не має сили… Шукає поглядом написів на вищих сходинках, але не може їх прочитати! Занадто вони високо… далеко!.. А затриматись не можна, бо ж, коли не йдеш угору, злетиш із сходів униз. А там — безодня!..

Гелині очі світяться… хитнулись у повітрі та, мов човники, попливли до жриці.

Аполлодора швидко добула з туніки диптихон і стилос. Завжди їх мала причеплених до пояса, готових, щоб записати на них таємну мову Аполлона.

Ледве діткнулася натовщеної поверхні, стилос немов сам побіг…

«Початок і мета — Любов!» — писав стилос жриці. А рука її немов обтяглась ясною імлою. «Тобі, Клавдіє, Любов була така чужа, що ти не впізнала її, коли вона взяла тебе за руку, щоб попровадити до вишин. У цьому все: минуле й майбутнє».

Стилос спинився. Світляні очі зникли[462].

…………………

Сонце нового дня кинуло пригорщі сяйва й засипало ним море… Прокула розплющила очі й побачила схилену над собою Аполлодору. Ранок цілковито розцвів… Барвистою вартою стояли на його честь високі мальви коло фонтана.

— Дивний сон… — почала було матрона.

Але жриця поклала собі палець на уста:

— Закрий мовчанням посвятну таємницю, доміно! Її відслонили боги тобі. Нехай же в міцно стулених скойках душі утворюється дорогоцінна перла… Цієї ночі нас торкнувся промінь Надземного Світла…

Прокулин погляд шукає Паренді: вона лежить обличчям до підлоги, як у німому глибокому поклоні.

— Паренді… мертва, — тихо впало пекучою іскрою в Прокулине серце. Матрона звелась із ложа, взяла з вівтаря гірлянду квітів і мовчки поклала її на стужавіле тіло…

А думкою пропливло:

«Так мусило бути! Та, що не пчмічала життя, не помітила й смерті… Її існуванням була творчість. А творчість — безсмертна… Скільком обтяженим журбою, смутком, знесиленим дала Паренді облегшення… забуття болісті… відпочинок!..»

XIV. ТІЛЬКИ ЛЮДИНА

Простий човен важко просувався зеленим Роданом.

Силуети двох плавців чітко вимальовувались у прозорому повітрі тихого вечора, що таки, нарешті, прийшов по десятиденних дощах та хуртовинах[463].

Молодий варвар-весляр злегка повернув розкудовчену голову.

На його загорілій від сонця бронзовій шиї натяглися пружні виразні м’язи. Руки міцніш налягли на весла, а весла запінили воду довкола човна. Гребець ніби сперся на них, немов застромив їх у воду, як у землю, і з зусиллям просунув човна далі.

— Вже більше дощів не буде! — вказав рухом голови на молоденького серпка майже прозорого місяця. — Он як підняв уже