Читати книгу - "Quid est Veritas?"

І радісно засміявся.

Загорнений у теплий плащ, керманич мовчки кивнув головою на знак згоди.

З-під спущеної на очі кобки його погляд побіг за блискучою борозною, що її лишала за собою керма. А за поглядом полинула й скупчена в собі його думка. Обоє згубились у свіжій тіні лісових хащ, схилених над водою.

Керманич обернувся знов обличчям до човна й подивився на молодого весляра.

Мілин тут нема, особливо тепер, по цих довгих дощах. Підводних скель чи каміння також нема. Аби лише не віднесло прудкою течією…

Але молодому весляреві тяжко замкнутись у мовчанні.

Міцно вдихнув у себе повітря, що пахло зів’ялим листям та нагрітою за дня водою, і, посміхаючись ясним усміхом, звів очі на керманича:

— Аж тяжко йняти віри, щоб по таких щоденних громовицях стала от така тиша!

Керманич повернув стерно: обминув стовбур дерева, вкинутий бурею в воду.

Весляр дужче наліг на весла.

Але мовчати не міг.

— І що того дерева!.. Що того бурелому!.. І все погнало в море! Буде рибалкам топливо! І в ліс не мусять… Все в тому морі є, все!

Просунулись ще вперед за черговий закрут.

Юнак знов заговорив:

— А Цідон — мисливець, знаєш його, отче Лазаре, вчора приплив з лісу саме цією дорогою!.. Так казав він, Цідон тобто, що бачив мертвого однорога! У загаті, що вище печери… Каже: як олень завбільшки! Каже: зовсім білий… А черево отакенне, роздуте, з води висунулося… — урвав налякано.

Відкинув спітніле волосся з чола й несміливо продовжував:

— Пробач, отче Лазаре! Так сама й лізе на язик ота… стародавня… нечиста сила!.. Я вже стільки часу про ту Беліссену й не згадував! А воно, бач, не здихаєшся!.. З лісу, мабуть, лізе!.. Бо де ж їй і бути, як не тут? Вкупі з василісками[464], однорогами[465], гаддям…

І замовчав, не отримавши відповіді.

Але за кілька хвилин пробував вже з іншого боку:

— Do Aquae Sextae[466], пастирю, річ видима, догребемось!.. То ж то зрадіє пастир Максимін[467]!.. То радітиме!.. Але чи застанемо ще живим єпископа Трофима[468]? Казав брат, що то прибув з листами, ніби привезено єпископа звідкілясь, із грецького міста… еге ж, з Мілета, казав! Зо-о— всім немічного! — протяг, ще й головою захитав. — Немічного зовсім! — ще повторив. — А коли його той брат бачив?.. Ще ж і хуртовина в дорозі того брата затримала!.. Щоб не спізнитись!.. Бо що ж тоді робити?

— Не бійся, брате Севере, — озвався нарешті спокійно й лагідно єпископ Массілії, витанійський Лазар. — Як буде на те воля Божа, то й із смертного ложа зведеться. Знаєш-бо сам: і я був мертвий — аж чотири дні.

Северові очі розплющились до можливих меж. Великі й наївно дитячі, дивились так, ніби несподівано побачили не живу людину, а примару.

Дарма що, як і всі массілійці-християни, знав, що учитель воскресив з— під важкого могильного каменя їхнього пастиря Лазара. Знав і те, що пастир Лазар найдобріший і наймудріший між усіма відомими йому людьми. Але й удома щоразу, коли бувала згадка про те воскресіння, робилося моторошно.

А що ж допіру тут, у диких хащах чи на широкій воді, де повно таємних істот?.. Та ще й при місяці, в присмерку!..

«Воно ж бо воскреслий із мертвих — те саме, що покійник!.. Із гробу вийшов!.. Але ж там був як кожний мертвий! — міркував молодий варвар. І гусяча шкіра одягла голу спину Севера… А холодний піт, немов мокрим рядном, відразу обліпив усе тіло…

«Міцні ж оці чари християнські!» — з побожною пошаною думав юнак.

І кінцем весла у правій руці зробив на воді ледве помітний знак хреста.

Подивився на єпископа, що, як і раніш, сидів майже нерухомо на кормі, замкнений у своїх думках, мов дім, обведений певною стіною.

Потроху заспокоївся. Але вже не говорив. Хапався мовчки за думку-згадку, що жвавіше почала вирувати в голові…

От майже ніхто не відважувався вже, без найбільшої конечності, зайти до лісу… тепер… після Дня Зустрічі Дужів… Та що Дужі?

Вони злетілись та й відлетіли!.. Хіба мало було блискавок? Було на чому вернутися, кому куди треба!.. Але біда, що в лісах, де ніколи не було великого хижого звір’я, оселилася та облуда-потвора… Одно слово: Тараска!

Такої-бо істоти навіть за часів Дужів, що то посвятний камінь-каллаїс у своїх могилах стережуть, напевно світ не бачив!..

І стає Северові, як жива, перед очима ота страховинна Тараска…

Голова у неї, як у розлюченого бика. А очі — людські! Тіло смугасте, як у дикого кота, тільки ж велике… Більше за кінське! А лапи… страшні! Могутні, костисті, сили неймовірної! А замість хвоста — живий гад!

Север ще з дитячих літ не боявся ніколи ні бика найлютішого, ні гада найбільшого. Але тут… знов мокрим полотном накриває страх порябілу спину.

Бо ж, якби ж то Тараска дихала, як всі тварини! А то в неї вухами дим виходить! Коли ж зареве, вогняні іскри та живе полум’я з пащі вилітають… А це її отруйне дихання всі сили відбирає тому, хто Тараску побачить…

Бо можна її углядіти тільки сам на сам. Хто ж відважиться таку потвору сам-один напасти?