Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

Берідж має очі скрізь: на плечах, на лопатках, на потилиці, на маківці. Схилившись над листом і втішаючись тонкощами бюрократичного стилю, вона водночас відчуває мій подив, помічає, на що спрямований мій погляд, підводить голову й усе розуміє. І одразу ж червоніє (на її обличчі молочного кольору рум’янець проступає особливо виразно). Вона намагається приховати своє збентеження і— ще більше ніяковіє, квапливо коментує мій лист, а тоді схоплюєтеся, з місця, бажаючи, певне, заступити від мене календар.

Як представник чоловічого крила організації «ми» я відчуваю, що повинен бути стриманим. Тому не ставлю Берідж ніяких запитань. Зате ставлю одне собі: що знаменного має відбутися в неділю, 28 червня, оскільки Берідж так старанно окреслила цю дату?

Через годину я вирішую дещо в неї розпитати і знову заходжу до її кабінету. Я гак заглибився в свої думки, що аж коли опиняюся посеред кабінету й підводжу очі, то помічаю: Берідж в ньому немає. Я вже збираюся піти, коли враз похоплююсь. Щось тут змінилося. Барвистий календар, єдина кольорова річ у цій суворій кімнаті, зник. Але мені не довго доводиться його шукати: він лежить на столі Берідж. Я підходжу ближче й роздивляюсь його: олівець довкола-дати 28 червня стерто. Уважно глянувши, можна побачити залишки гумки й стертого паперу, а коли придивитися ще пильніше, то помітиш і слід від гострого грифеля.

Гаразд, я більше не ставитиму собі запитань. Навіть постараюсь забути про календар. Певно, це ще одна невеличка таємниця загадкового життя в Блувіллі. А втім, сьогодні субота — той день, коли має повернутися Гельсінгфорс. Ця думка приходить мені в голову, коли я простую до кафетерію на ленч, і відбиває апетит.

Дейв прибіг сюди раніше й уже сидить за столиком зі своїми друзями. Поруч із ним — його улюблена Джоан Сміг, привабливість якої і справді впадає в око.

Шукаючи з тацею в руках вільне місце, я, на превеликий свій подив, раптом бачу, як Муч здалеку киває мені головою, запрошуючи за свій столик. Між нею і Стайном справді є вільне місце, можна подумати, що вони приберегли його для мене. Їхні незбагненні примхи скінчились, і ось Муч і Стайн знову виявляють до мене прихильність. Кругле обличчя Муч випромінює з-під білої пов’язки приязнь, а Стайн, кинувши мені кілька теплих слів, з обуренням нарікає на погану погоду. Коли його послухаєш, то можна подумати, що температура повітря також має расистський характер. Незважаючи на свій пишний чуб, Стайн не скинув («Через протяги», — уточнює він) капелюха й вовняного шарфа, який йому сплела дружина — на мою думку, досить грубо, але тут багато важить сам цей факт. І сьогодні цей факт мене зворушує. Я заздрю цьому подружжю, яке прожило разом у злагоді сорок років. Потрапивши в полон до чорних думок, я зі смутком запитую себе: коли одне з них помре, що станеться з другим? Чи зможе те друге жити саме? І раптом я перевтілююсь у Стайна й уявляю собі випростану й бліду Муч на смертному ложі, а себе — вкляклого навколішки, сповненого розпачу від того, що втратив таку по-материнському добру дружину. Ця картина виникає в моїй уяві так виразно, що до горла мені підкочується клубок, і я аж підстрибую, коли пухкенька й тепла рука — рука небіжчиці! — раптом лягає на мою руку і чийсь голос шепоче мені на вухо:

— Ну що ви, Ральфе, не сумуйте, може, сьогодні вам не зателефонують.

Ні, вона не помиляється, це я намагався сам себе обманути, гадаючи, ніби її смерть мене засмутила. Я дивлюся на Муч. Які безглузді думки прийшли мені в голову! У свої шістдесят років Муч добре себе почуває, щоки в неї свіжі, очі ясні. Клубок підкотився мені до горла не від. думки про її смерть, а від страху почути в телефонній трубці голос Гельсінгфорс.

Я всміхаюсь до Муч, а потім одразу й до Стайна, бо цей старий дуже ревнивий. Йому не сподобалося, що його «золотко», як він називає по-німецькому дружину, поклало свою руку на мою. А втім, Муч ту ж мить забрала руку, і я тепер тільки всміхаюсь і мовчу. Мабуть, кафетерій нашпигований мікрофонами. До речі, як мені розуміти слова Муч? Я ладен побитися об заклад, що вона не знає і ніхто з «нас» не сказав їй, хто телефонував мені минулої суботи під час ленчу. Може, вона помітила з виразу мого обличчя, коли я повернувся до столика, як схвилював мене той дзвінок, і з цього зробила якийсь висновок? Тоді чому ж вони цілий тиждень дулися на мене? І чому сьогодні настало примирення?

Вийшовши з кафетерію, я натрапляю в коридорі на містера Берроу. Всі ці зустрічі тут — не просто збіг. Містер Берроу має в своєму кабінеті телевізійну систему і з її допомогою стежить за дверима кафетерію. В усякому разі, ось він вийшов зі свого барлогу й м’яко ступає мені назустріч у черевиках на товстій підошві.

Сьогодні він якийсь слизький, брезклий, обличчя в нього олійного кольору… Про містера Берроу легко можна було б написати «чорну» поему або зняти фільм жахів. Коли я бачу здалеку цього великого білуватого колобка, мені щоразу здається, що він ось-ось мене проковтне. Дивлячись, як він, загородивши своєю безформною постаттю вузький коридор, повзе назустріч мені на своїх псевдоподіях, я питаю себе, чи він не обгорне мене цитоплазмою, чи не втопить і не перетравить мене в своєму смальці. Одначе за півтора метра — на безпечній відстані — він зупиняється, наче боїться, що, підійшовши ближче, заразиться від мене бацилою чоловічої спроможності. А втім, я знаю, як містер Берроу боїться фізичного контакту з такими, як сам, навіть із по-справжньому такими, як сам, — із скопцями. І коли я дивлюсь, як Берроу отак зупиняється, благаючи мене