Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

— Докторе Мартінеллі, — каже містер Берроу, і голос його полонить мене, я застрягаю в ньому, наче в патоці, — мені подзвонила Гельсінгфорс і сказала, що звідти, де вона тепер перебуває, не зможе приїхати на цю суботу й неділю до Блувілла. Гельсінгфорс, — веде він далі з тією вдаваною обережністю у висловлюваннях, яка так легко зживається з бундючністю, — дала мені зрозуміти, що, певно, не зможе приїхати й наступного тижня. Її затримують невідкладні справи у Вашингтоні, де вона має поговорити із секретарем міністерства охорони здоров’я, освіти і соціального забезпечення. — Він не каже ХЕВ, бо не любить вживати абревіатур.

Потім містер Берроу додає з усмішкою, від якої його щоки здригаються, наче желатин:

— Я подумав, що вам буде приємно це знати. — І по-змовницькому позирає на мене.

Коли містер Берроу всією своєю масою нависає наді мною, я усвідомлюю, що за цією поважністю, з якою він звертається до мене, криється поведінка сповненого злості раба. Містер Берроу схиляється перед фаворитом, але нетерпляче жде його падіння.

— Дякую, містере Берроу, що поінформували мене, — кажу я. І одразу ж завважую, як у нього посмикуються щоки. Навіть для подяки є свій бюрократичний стиль. А моя фраза така коротка, що просто ображає його.

Проте я дякував цілком щиро: «невідкладні справи» Гельсінгфорс надають мені тиждень чи, може, й два перепочинку. Ось тут починаєш, мов на долоні, зважувати значення плину годин. Мене пойняло таке саме почуття два роки тому, коли мені мали робити досить просту операцію і відклали її на три тижні: я втішався кожним днем тієї несподіваної відстрочки. Я подумав також, що відсутність Гельсінгфорс дасть змогу «виграти час» для наших планів — без небезпеки для мене.

В неділю я їду з Джесом і Стайном на верхову прогулянку, щоб трохи розслабитись після напруженого тижня в лабораторії; крім того, мені дуже хочеться побачитися з Джекі. Але мене чекає розчарування. Я бачу, як Джекі, струнка й по-військовому підтягнута, стоїть біля сторожової вишки, спостерігає за вартовою, що роздає жетони, та двома охоронницями на конях, і чітким, уривчастим голосом дає їм вказівки. Вона розмовляє з підлеглими командирським тоном; підборіддя в неї задерте, пілотка збита набакир. Я не чую, що Джекі каже, тільки милуюся здалеку її постаттю. Але я розчарований: вона з нами не поїде, бо випроводжає своїх підлеглих. І, до речі, навіть не погляне в мій бік. Ні разу. Навіть краєм ока. Як видно, забула про ту ніч у лісі… Ох, які ж вони непостійні, ці охоронниці! Я почуваю себе покинутою дівчиною.

Робота над вакциною триває, як і передбачалося, незважаючи на деяку неясність. Наш новий препарат, виготовлений на основі старішого гною, успішно випробувано на собаках. І ось 18 червня я, нічого не кажучи Берідж, вакциную себе. Я відчуваю деяке нездужання, але незначне, зовсім не таке, яке було в Гребела. 19 червня вакцинують себе й Сміт та Пірс. Берідж дізнається від Пірса, що напередодні я став піддослідним кроликом, і серйозно вичитує мені. Я захищаюся. Що ми могли вдіяти? Ще раз вакцинувати Гребела? Але ж він один раз уже прищепив собі вакцину, і дослід на ньому був би недоказовий. Тепер Гребел уже нічого не може випробовувати на собі. Йому навіть не можна прищепити вірус енцефаліту, щоб перевірити ефективність першої вакцини, — адже ми відмовилися від того препарату як від надто небезпечного. Проте я помилився, дуже помилився, заявивши так Берідж, бо через три дні, 22 червня, Пірс повідомляє мене, що за наказом «нас» успішно прищепив сам собі вірус енцефаліту. А те, що про це мені розповідає він сам, а не Берідж, — звичайні хитрощі. Адже не стану я докоряти людині, яка ризикує життям, щоб перевірити ефективність нашої другої вакцини.

Але я одразу ж викликаю Берідж і починаю шпетити її. Берідж мене дивує. Вона страшенно збуджена, вся світиться радістю. Невимушено, навіть весело вона відкидає всі мої докори й одразу ж переходить у контрнаступ.

— Докторе, як для підпільника у вас є велика вада. Ви від природи недисциплінований. Ви не зважаєте на накази й дієте por la libre, тобто як вам заманеться.

Цей вираз дратує мене, бо він іберійський, і я питаю себе, чому, крім накинутих мені італійських вад, повинен приймати на свій рахунок ще й недоліки, які приписують іспанцям.

— Ви не повинні були так висловлюватися, — кажу я ображено. — Досі я ніколи не відмовлявся виконувати інструкції «нас».

— За винятком історії з вакциною. А щодо решти, — додає Берідж усміхаючись, — то скільки терпіння мені довелося виявити, скільки разів я мала вас переконувати!

— Гадаю, ви все ж таки не сподіваєтесь, що вчений стане сліпо коритися чужим наказам!

Берідж стріпує волоссям.

— Облишмо вашу кляту науку! Йдеться про боротьбу, а не про наукові дослідження. Скільки можна пояснювати! Ви повинні це відчувати! А ви натомість домагаєтесь привілею!

— Якого привілею?

— Щоб вам розтлумачували кожен наказ. Якщо всі бійці підпільної армії ставитимуть такі вимоги, які ставите ви, боротьба буде неможливою.

Я непривітно відповідаю:

— Все ж таки дякую вам, що ви виявляли до мене стільки терпіння.

— Не дякуйте, більше цього не буде. Тепер я передаватиму вам накази від «нас» без будь-яких пояснень.

Я дивлюсь на неї і не знаю, що сказати.

— Гадаю, все це тільки довгий вступ до нового прохання.

Берідж напіврозважливо, напівзухвало відповідає:

— «Ми» даємо вам наказ відростити вуса.

— Берідж!

Я підношу вгору руки й цієї ж миті на думку