Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

франка на зарубіжних ринках зміцнилося. У парламенті голова кабінету міністрів двічі на день співав гімни величі Франції. На його заклик парламент з великим піднесенням і цілком одностайно проголосував за те, щоб дві Лецвітові картини придбала держава. Їх виставили в Луврі, і туди негайно ринув потік людей. Доглядачі — доти вони ще не бачили такого натовпу — зовсім порозгублювалися. Щільно притиснуті одне до одного, відвідувачі понабивалися в усі зали й тупцяли на місці, чекаючи своєї черги помилуватися Лецвітовими картинами. І хоч би хто тобі оком кинув на «Джоконду»! Роздратовані тим, що доведеться годинами стояти в черзі, згоряючи від нетерплячки, люди наступали одне одному на ноги, лаялись, штовхалися. Доходило вже до бійок. А якось відвідувачі навіть заходилися битись полотнами Рембрандта, Рафаеля, Фрагонара й Давіда.

Та газети кричали не лише про поживні картини періоду розквіту в Лецвіта. Значно зросла вже ціна й на картини попереднього періоду, який дістав назву «жокейського». Жодна з них не коштувала дешевше від семисот тисяч франків. Але потім стало відомо, що й вони мають певні поживні властивості і що подивитись годину на таку картину — це як випити чашку молока. В усякому разі, теж неабищо. Згодом було виявлено картини проміжного періоду, які, так би мовити, пропонували стіл скромний, але також поживний. Серед населення Парижа й великих міст уже з’являлися ознаки деякої нервозності.

Модрю з Балавуаном у своїй мансарді в кварталі Бастилії теж нервувалися, тільки з трохи іншого приводу. Перші тижні з Лецвітовим подарунком минули, мов у чарівному сні. Вони тричі на день харчувалися пейзажем вулиці Верб і засинали спокійні за завтрашній день. Обидва швидко відновлювали сили, обличчя в них посвіжішали, щоки пашіли рум’янцем.

— А ми щасливці, що й казати! — радів Балавуан. — Я б нізащо не помінявся місцем із міністром чи навіть королем. Звичайно, в них автомобілі й таке інше, але ж чи надовго, вони й самі не знають. Зате у нас усе надійно і спокійно.

Однак їхнє становище, за винятком харчування, аж ніяк не змінилося. Вони, як і доти, мали злиденне житло, вбогий одяг — одне слово, ні кохання, ні грошей. Невдовзі Модрю й Балавуан звикли щодня їсти досхочу, і це їх уже не дивувало. Настали безконечно довгі, виснажливо одноманітні дні. Замість розрадити їх, уява малювала їм такі принади життя, що вони знов відчували до своєї долі відразу.

— Людина створена не для того, щоб її відгодовували, як кабанчика в сажі, — скаржився Балавуан. — Я б волів гірше харчуватися, але жити, як люди.

— Звісно, — зітхав Модрю. — Одначе голодувати теж неохота. Знаєш що, треба іти працювати. Про харчі нам дбати не доведеться, отож будуть гроші для іншого. Ходитимемо до кафе, в кіно, купимо одяг. Я вже не кажу про те, що за роботою і час швидше минає.

— Це правда. Але ж я працювати не можу. Куди мені з моїм політичним минулим… А ти йди працюй.

— Та я ж не вмію нічого робити, — сказав Модрю.

Життя, на яке вони здавалися самі собі приреченими, гнітило їх усе дужче й дужче. «Вулиця Верб», криво почеплена на стіні мансарди, вже почала викликати в них огиду. Щоб якось скоротати одноманітні дні, вони гуляли вулицями, але, не маючи навіть на що купити газету, проходили повз життя міста, ніде його не торкаючись, і ці прогулянки не приносили їм полегкості. Якось увечері, коли вони поверталися додому, на площі Республіки Модрю підібрав газету, яку загубив хтось із перехожих. Товариші були вельми здивовані, довідавшись, якого значення надавали газети Лецвітовому живопису.

— Ось послухай, — мовив Модрю. — «Нещодавно держава придбала дві Лецвітові картини, «Засніжений краєвид» і «Сцену камерної музики», за які заплачено відповідно одинадцять і чотирнадцять мільйонів франків. Ці бездоганно виконані картини будуть виставлені в Луврському музеї».

Товариші перезирнулись і без слів зрозуміли один одного. Наступного ранку вони вийшли вдосвіта з дому, прихопивши з собою «Вулицю Верб». Вони мали намір розлучитися з нею, і на серці в кожного було неспокійно. Навіть Модрю, якому вдача й досвід підказували остерігатися порухів серця, і той відчував якийсь щем, що нагадував докори сумління. На одному з бульварів вони стали свідками короткої, але грубої сцени. Хазяїн дешевенького ресторанчика з’явився на порозі свого закладу, тримаючи за комір одного зі своїх гарсонів. Обізвавши бідолаху негідником і злодюгою, він виштовхнув його на вулицю. Хлопець від штурхана мало не впав, але все ж таки встояв на ногах, обернувся й вигукнув: «Стривай-но, не мине й двох місяців, як твоя паскудна харчівня прогорить!» Хазяїн нічого не відповів, але гнів на його обличчі змінився виразом смутку й занепокоєння. Пригода ця насмішила Балавуана і змусила замислитися Модрю.

Дорогу до художньої крамниці вже заступав величезний натовп. Пожадливі погляди були звернені до «Дівчинки в жовтому», якої двоє товаришів навіть не помітили. В крамниці теж товпилося багато людей. Гермес був у задній кімнаті. Спершу він довго вагався. З одного боку, торговець не міг забути давньої образи, а з другого, його мучила цікавість. Зрештою він усе-таки згодився прийняти цих двох відвідувачів, сподіваючись їх принизити.

— Цю картину нам подарував Лецвіт, — промовив Модрю, показуючи «Вулицю Верб».

— Ви хочете її продати? Відразу попереджаю: за неї вам багато не дадуть. Це ж навіть не картина, а простенький етюд.

— Картина це чи ні, а поживнішої за неї ви не знайдете. Можете скуштувати, якщо збираєтесь придбати. Скільки б ви за неї дали?

— О, особисто я її не куплю! — заявив Гермес. — Лецвітові картини різко впали в ціні. Якщо вам поталанить, то за неї, може, дадуть тисяч вісімдесят. Насамперед, у картині важать майстерність художника, а в цьому етюді майстерності ніякої.

Знічений Балавуан безнадійно махнув рукою. Але Модрю ці слова не збентежили.

— Якщо ви не купуєте, то й балакати нема про що. Зрештою, мене це не дуже турбує. Таку картину, як оця, ми завжди продамо.

— Стривайте, — мовив Гермес. — Коли вже вам так потрібні гроші, то я допоможу. Гаразд, беру ваш етюд за вісімдесят тисяч франків.

— Он як?! — обурився Модрю. — А може, ще й мої шлейки на додачу?