Читати книгу - "Смерть у Києві"

І сказали дерева виноградній лозі: «Іди ти царюй над нами». Виноградна лоза відмовила: «Чи облишу я сік мій, що звеселяє богів і людство, і чи піду поневірятися по деревах?»

Тоді всі сказали тернині: «Іди ти царюй над нами». Тернина сказала деревам: «Коли ви справді настановлюєте мене в царі над собою, то йдіть спочивайте під тінню моєю; коли ж ні, то вийде вогонь із терну й попалить кедри ліванські».

Але що за тінь може дати тернина? Так думаю про Ізяслава. Терзає він землю й терзатиме, поки й сидітиме в Києві. Покласти край цьому терзанню можна лиш в один спосіб: іти нам туди всім і зробити з усіх земель наших одне ціле. Чи то я стану великим князем, чи син мій, чи інший хтось, та знаю одне: мир потрібен землі й цілість. Прожив я багато літ у цій землі, яку населяли спервовіку різні племена. Не мали ми з ними жодної сутички. Звик я до цього, звикли й довкола мене. Злагідніли ми до краю. Може, й слабкі через це. Миролюбні завжди слабші від забіяк. У мері, воді та й в інших наших народів панує переконання, що все на світі можна перемогти піснею. А нам би співати пісень у Києві! Не князеві Юрію співати. Бо що таке князь? Дорога, по якій котяться всі колеса, біжать усі пси, топчуться всі люди й коні.

А співати людям нашим. Усім суздальцям, киянам, новгородцям, смолянам, чернігівцям, рязанцям, галичанам, болховцям, полочанам!

Заспіваймо ж! Вацьо! Про князя Йвана!

І вдарило в усі голоси:

Гей, там, на лугах, на лугах широких,

Там же горить-сяє терновий вогник,

Сам молод, гей, сам молод!

І під той дружний спів внесено до палати на встелених зеленими гілками ялівцю великих ношах засмаженого на червоне, в грибних пахощах, в незнищимому дусі лісової волі найблагороднішого з усіх звірів — оленя, і князь Іван увігнав ножа в соковите м'ясо над лопаткою, перекрив усіх розспіваних, гукнув заводіяцько:

— Князя Юрія просимо розпочати сю берладницьку учту!

Дуліб підвівся з-за столу. Знав, що тепер усе почнеться знову, буде багато випито, наговорено, буде ще довге-предовге сидіння, а йому нетерпеливилося скласти свої грамоти, цим прагнув якомога швидше заспокоїти, очистити власне сумління, свою провину перед Долгоруким, якого, тепер міг визнати перед собою, полюбив щиро й назавжди.

Ніхто не помітив, здавалося, зникнення Дулібового. Навіть Іваниця, що вже давно відніс до їхньої повалуші писемне приладдя і знову сидів за столом між отроків, не пішов слідом за лікарем, вважаючи, мабуть, цілком слушно, що допомогти йому в писанні й так не зможе, а пропустити нагоду поласувати знакомитою смажениною було б цілковитим безглуздям. До того ж не хотів іти звідси, перш ніж піде віспуватий Кузьма, який розпився і роз'ївся, мов у себе вдома, і, мабуть, вважав Іваницю мало не своїм попихачем в солодких згадуваннях про те, як перевищив його своєю силою. Однак силою чоловіка можна й перевищити, дух же його перемогти не дано нікому. Принаймні такого чоловіка, яким Іваниця вважав себе.

Він прийшов, коли Дуліб уже понаписував грамоти й позапечатував їх своєю печаттю, розвеселено впав у м'яку постіль, в захваті поцмокав:

— Оце! Поспимо, лікарю, на лебединому пуху. Чи всі берладники так сплять?

— То, мабуть, для гостей лиш.

— Хотів би стати князем, Дулібе?

— Пусте говориш, Іванице. Не про се треба думати.

— Про що ж?

— Щоб безганебно прожити життя.

— Оце! А я, дурний, думав, аби щастя, та й годі; А щастя — щоб легко жити. А легко жити — в обмеженнях. Коли відаєш, чого тобі не можна, тоді легко на душі. Не дбаєш ні про що. Дбає, думає про тебе хтось. Той, хто тебе обмежує. Слава тим, хто обмежує…

Дослухати Дулібові не вдалося. Увійшов князь Андрій. За ним стало кілька отроків. Чомусь мали оголені мечі.

— Готові твої грамоти, лікарю? — спитав князь Андрій.

— Готові, князю, — трохи подивовано глянув на нього Дуліб.

— Давай.

— Вони запечатані мною.

— Будуть відіслані. Слово князя Юрія.

Дуліб віддав грамоти, князь Андрій передав їх комусь за спину, знову стояв перед лікарем, не збирався відходити. Це було так несподівано, що навіть п'яний Іваниця, струснувшись і скупчивши рештки свідомості, сів на ложі, поблимав очима на князя Андрія і на отроків з мечами.

— Оце! — не стерпів він. — Зарізяки! Нащо?

— Князівська воля, — мовив суворо князь Андрій. — Обох вас, тебе, лікарю Дуліб, і тебе, прислужнику Іванице…

— Товариш мій, — перебив його Дуліб.

— Однаково. Вас обох велено великим князем Юрієм взяти в залізні кови, і так перепровадити до Суздаля, і там тримати в належній суворості.

Дуліб, вражений у саме серце, відступився від князя. Скакало йому, мов синиця на засніжених гілках; «Князівська воля… самоволя… сваволя…»

Сказав глухо, болісно:

— Не віриться, щоб князь Юрій піддався низькому чуттю мстивості. Винен я перед ним, спокутувати готов свою провину, хотів би служити йому до кінця життя, готов пробачення просити хоч навколішки перед натовпами цілими. Але повірити в його мстивість? Ніколи!

— Бог використовує людину для своїх цілей, часто недоступних для її розуму, — ухильно відповів князь Андрій. — Взяти їх!

Отроки мовчки стали коло Дуліба й Іваниці, князь Андрій вийшов з повалуші, їх повели слідом.

— Оце! — зітхнув Іваниця в темних переходах. — Поспав на перинах! Тоді, як треба було, нас з тобою не зачеплено, лікарю, а нині беруть у кови! Де ж глузд?

— Князі не завжди стоять на боці здорового глузду, Іванице, — сказав Дуліб, і то були його останні слова до самого Суздаля.

Довго ще лежатимуть тої зими сніги в далеких пущах, сходитиме над ними жовтяве примарливе сонце, стоятиме вільготна імла над замерзлими багнами, помережаними вовчими слідами, і везтимуть крізь ту запізнілу, але затяжливу незмірно зиму двох закованих у залізо, гнатимуть їх за саньми позаду княжого походу, щоб бачило їх якомога більше очей, щоб чутка про закованих летіла, може, й через ліси, аж до самого Києва, щоб ридала вслід цим загадково-нещасним принесена з сумної давнини пісня:

Ой не ший мені, мамо,

Сорочки лляної:

Проб'ють її стріли злії.

Ой не ший мені, мамо,

Сорочки шовкової:

Заллється кров'ю моєю.

А поший мені, мамо,

Сорочку дубовую.

В ній лежатиму-спочиватиму,

Крізь всі віки вікуватиму.

СМЕРТЬ ДРУГА

КИЇВ

Чорніли незасіяні ниви, стояли