Читати книгу - "Смерть у Києві"

Хто ж не хотів дбати ні про людей, ні про богів і таким чином позбувався всіх суєтних бажань, які керують світом, той ставав жебраком, волоцюгою, і тоді перед ним стояло лиш одне: жити або вмерти. Більшість умирала непростежено, а ті, хто міг уціліти, ще кудись ішли, але йшли тільки назустріч власній смерті. Повесні, зроджуючись із снігів довгої зими, вони вирушали насупроти птахам, які летіли з вирію. Знесилені птахи все ж добиралися до своїх гнізд, а жебраки й волоцюги не могли нікуди добратися, вони вмирали на дорогах, на околицях сіл, перед городськими валами, може, вмирали в пущах і на болотах, але того вже ніхто не бачив.

Ізяслав розпочав цю безконечну війну з того, що кинувся сам грабувати київських своїх супротивників: захоплював села князів Ігоря й Святослава Ольговичів, землі, гаї, діброви, ліси, борті, бджоли, болота, ріки, мийниці і ловища, потоки, всі ужитки, худобу, коней, готовизну, вина й меди в бретяницях і погребах, токи з хлібом (в самому лиш Ігоревому сільці на токах стояло дев'ятсот стогів хліба), тяжкий товар усілякий аж до заліза й міді.

Слідом за князем грабували воєводи, старші дружинники, прості вої; коли ж грабувати було вже нічого, тоді починали збиткуватися над людом, влаштовували дикі вояцькі забави: примушували нещасних людей танцювати до безпам'ятства, підкидали до знесилення на ряднах, били палицями по п'ятах, щоб довідатися, чи це справді так страшно і чи вмирає від цього чоловік; виривали бороди по одній волосині, обпалювали скіпками волосся на руках і ногах, клали вугілля в руки й примушували затискувати в долоні, поки воно погасне; лили в рани оцет, сипали сіль, капали гарячий віск із свічок; жінкам піднімали спідниці на голови й обливали з відер холодною водою; надто крикливих прив'язували до стовпа і, як тільки хотіла щось сказати, плювали їй у рот.

Ізяслав попалив городи Унеж, Белавежу, Бохмач, Глібль, намірявся був на Чернігів, та відклав надалі, по-вернувся до Києва, поклонився багатими дарами церквам і був у веселії, як записав у пергаментах, що мали дійти до нащадків, наближений до князя високовчений Петро, син київського боярина Борислава,

Цей князь любив війну, і війна, здається, теж любила його й оберігала. Він нападав завжди несподівано й підступно, міг за одну ніч зробити такий великий перехід, що супротивникові й не снилося; шалено й дивним чином захоплював укріплені многолюдні городи, завжди обставлявся союзниками, бо король угорський Гейза одружений був на сестрі Ізяславовій Єфросинії, а князь польський Болеслав Кучерявий за жону мав братеницю Ізяславову, отож обидва на першу вимогу свого іменитого родича посилали йому свої полки. Ще мав за постійних і вірних союзників берендеїв, яких лякав половцями, для чого посадив берендеїв коло торків на краю половецького степу, так що тим доводилося вибирати: або вірність Ізяславові, який при потребі міг захистити їх від половецьких набігів, або ж смерть від могутнього степового ворога. Окрім того, завжди мав Ізяслав полки від свого брата Ростислава, який сидів у Смоленську, а також від стрия В'ячеслава, старого й надто доброго, щоб втручатися в суперечку за київський стіл, наляканого Ізяславом мало не до смерті й водночас гнівного на свого молодшого брата Юрія, що, як переказували В'ячеславові, мав заміри на київський стіл, забуваючи про існування брата старшого.

Та й тоді, коли Ізяслав не мав коло себе союзників, йому щастило, бо в стані його ворогів панували незгоди, великі відстані між Черніговом і Суздальською землею не давали змоги Ольговичам вчасно попросити допомоги в Юрія, допомога звідти йшла занадто довго, Юрій посилав одного за одним своїх синів з дружинами, Ізяслав зустрічав їх і розбивав поодинці. І ось так син Юріїв Іван помер, тепер колотився тут, на півдні, другий син, Гліб, бігав між Переяславом і Остерським Городком, поки виступив проти нього київський князь, запер у Городку, тримав його там три дні, а поміч від Святослава Ольговича не йшла, і Гліб вимушений був вийти з Городка, вклонитися Ізяславу, цілувати хреста поневолі.

Цілу зиму ждали помочі від Юрія, але в Суздалі щось творилося незбагненне. Долгорукий мовчав, не озивався ні до ворогів, ні до союзників своїх. Два гінці, які пробилися крізь морози й сніги, привезли грамоти для київського митрополита Климента й чернігівського єпископа Онуфрія, однак у тих грамотах не було за що зачепитися ні одній ворожій стороні, ані другій. Ізяслав не міг звернути вину за вбивство Ігоря на Долгорукого, а Ольговичі не могли звинуватити в убивстві Ізяслава; справа лишалася нез'ясованою далі, ворожнеча між князями не втихомирилася, а коли так, то ждати Ізяслав не міг і не хотів, бо мав уже сорок вісім років, вік, коли в людини пропала охота ждати, хоча, коли подумати, то, здається, такого добродушного віку взагалі не існує: молодим завжди нетерпеливиться, люди досвідчені занадто впевнені в своїх силах і здібностях, щоб відкладати будь-що, літніх же людей всяк зрозуміє і виправдає, бо їм лишилося обмаль часу на сім світі.

Отож Ізяслав знову прикликав своїх союзників, узяв полк у свого стрия В'ячеслава, про якого розповідати ще не час, привів угрів, берендеїв і пішов на Чернігів. Однак той, хто стане зосереджувати свою увагу лише на описові облог і сутичок, неминуче знехтує великою картиною понять, звичаїв і схильностей як окремих людей, так і цілого народу; тому ліпше надати на короткий час слово тим, хто вів цю безглузду, дріб'язкову й ганебну війну, не перестаючи водночас дивуватися, що нікчемні слова про нікчемні справи перетривали цілі століття, тоді як загинуло стільки мудрості, що змалювати велич і багатство її наша уява цілковито безсила.

Ізяслав написав після походу братові своєму Ростиславу в Смоленськ: «Брате! Об'являю тобі, що ходив на Ольговичів до Чернігова і стояв на Олеговім полі, і много їм зла вчинив, землю їхню повоював, і туди до мене не змогли вийти битися полком. Звідти пішов на Любеч, і вже сюди вони прискакали, та роз'єднала нас ріка, і незмога було через ту перешкоду битися полкам. Тої самої ночі пішов дощ великий, і став на Дніпрі лід лихий, через що перейшов я на той бік, і так Бог і свята Богородиця і сила животворящого хреста привели мене здоровим до Києва, і тебе, брате, вопрошаю, чи в здоров'ї єси і