Читати книгу - "Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко"

- Цікаво...

Підошви цокали по сталевих ґратах. Коридор вигинався, виводячи нас назад. Несподівано Меломан чортихнувся, ледь не впавши, зупинився. Я наскочив на його плече, завмер.

— Попереду світло, — ледве вловимим шепотом промовив Малек.

На сітчастій стелі коридору лежали помаранчеві відблиски.

— Отже, ми повернулися до внутрішньої поверхні купола,— так само тихо сказав Меломан. — Але в іншу точку туди, де стоїть прожектор.

Я не заперечував. Я дивився на помаранчеві відблиски. Вони то темніли, то робилися яскравішими. Немов хтось ходив між прожектором та нами, затуляючи світло тулубом. Величезним, шестиногим, покритим хітином тулубом.

— Пустіть, — виймаючи меч із піхов, я протиснувся вперед. — Тепер я поведу.

Меломан не сперечався. Мені здалося, що він теж помітив мерехтіння прожекторних відблисків.

Невиразно розрізняючи вигини коридору, я йшов по ньому першим. У ґратчастому тунелі робилося дедалі світліше. Я вже розрізняв обличчя Меломана та Малька. І маленький круглий майданчик, на краю якого горіла куля-прожектор.

На майданчику стояло двоє.

Відчуваючи, як наливається льодом рукоятка меча, я зробив ще кілька кроків. І зупинився, розглядаючи парочку зі змішаним почуттям страху та огиди.

Вони були невеликого зросту — півтора метра або трохи вище. Широкоплеч, я б навіть сказав — товсті, не пересувайся вони по майданчику з балетною грацією пружними підскоками. Тонконогі, з опуклою, як барило, грудною кліткою. Чи то горбаті, чи то з ранцями на плечах. Щільно загорнуті в плащі з темно-коричневої блискучої матерії. Голови приховували широкі, насунуті на обличчя каптури.

— Якщо мене знудить, — тихо сказав Меломан, — не думайте, що я з'їв щось несвіже.

Фігури на майданчику продовжували свій танець, що підстрибує. Поруч із кулею-прожектором, що має майже метровий діаметр, лежала якась безформна, нерухома маса. Здавалося, що рухи обох істот відбуваються саме навколо неї. Періодично з-під темних плащів виринала довга, несподівано товста рука, торкалася безформної купи, відсмикувалась.

— Чинять? - припустив Меломан.

— Хіба так чинять… — з сумнівом сказав я.

Занадто голосно сказав. Фігури завмерли, не закінчивши розпочатих рухів. І повільно розвернулися на наш бік. Навряд чи вони нас бачили — ми були в темряві, вони — на світлі. Але чули безперечно: коли Меломан, дістаючи меч, зачепив їм за мій клинок, парочка синхронно підскочила у повітря.

— Ходімо знайомитись, — сказав я. І ступив на майданчик.

3. ЕКСКУРСОВОД

На майданчик виходило два чи три коридори, але ми встали так вдало, що закривали «стрибунцям» усі шляхи до відступу. Вони це зрозуміли і не намагалися тікати, навіть відступили до краю майданчика. Світло прожектора торкнулося їхніх облич, під каптуром блиснули очі. Вони мали по два очі, як і в нас.

— Привіт, — миролюбно сказав Меломан. — Ви ті, хто нас викрав. Правильно? А ми скучили на Островах, прийшли до вас у гості.

— Поверніть нас додому, — раптом вигукнув Малек. - Чуєте?

Я скоса глянув на Ігорка. Його трясло, на лобі виступили краплинки поту. Навіть у помаранчевому світлі шкіра здавалася блідою.

— Думаєте, я вас боюсь? — знову заговорив Малек. — Думаєте, якщо шпигун для вас, то злякався? Ви самі труси!

Він повільно підійшов до нерухомих інопланетян. Одна з фігур хитнула прикритою капюшоном головою, видала тонкий, шиплячий звук. Малек здригнувся, але продовжував іти. Він був зріст майже з прибульців, ось тільки тонше разу на три.

- Обережно! — гукнув я його.